Розділ «Сліди і канталупа»

— Це той дядько, що вирів у фей? — спитав Ралф.

Джинні зітхнула.

— Ходімо нагору й давай пововтузимось. Може, тоді зможемо заснути.

Ралф досить охоче пішов за дружиною, але навіть коли вони кохалися (окрім моменту кульмінації, коли всі думки стиралися), він весь час згадував сентенцію Дойла. Розумна. Логічна. Але чи можна її перефразувати так: «Надприродним буде те, що залишиться, коли відкинути все природне»? Ні. Він не міг повірити в будь-яке пояснення, що супе­речило законам земного існування, не тільки як детектив, а й як звичайна людина. Френка Пітерсона вбив реальний чоловік, а не бабайка з коміксів. То що ж лишалося, бодай яке неймовірне? Тільки одне. Френка Пітерсона вбив Террі Мейтленд, який тепер теж мертвий.

Тої ночі з середи на четвер липневий місяць постав на небі набряклий і помаранчевий, мов гігантський тропічний фрукт. На ранній ранок четверга, коли Фред Пітерсон стояв у себе на задвірку на приступочці, на яку складав ноги під час численних суботніх матчів американського футболу, місяць зіщулився до холодної срібної монети, що пропливала високо над головою.

Фред накинув на шию зашморг і став затягувати доти, поки вузол не зупинився на кутику нижньої щелепи, як писало в статті на Вікіпедії (її ще й доповнювала корисна ілюстрація). Другий кінець мотузки він прив’язав до гілки каркаса — на кшталт того, що ріс за парканом Ралфа Андерсона, тільки це був набагато старший представник флори Флінт-Сіті, бо проріс приблизно в той час, коли американський бомбардувальник скинув свій вантаж на Хіросіму (без сумніву, надприродне явище для тих японців, які спосте­рігали за ним із великої відстані — достатньої, щоб не випаруватися).

Приступочка стояла нерівно, хиталась під його ногами з боку в бік. Він слухав цвіркунів, відчував на спітнілих щоках нічний вітерець — прохолодний і заспокійливий після одного спекотного дня та напередодні іншого, якого Фред сподівався не побачити. Почасти його рішення підбити риску з Пітерсонами у Флінт-Сіті й скласти таким чином цілісне рівняння базувалося на сподіванні, що Френк, Арлін та Оллі не встигли відійти далеко, принаймні поки що. Що їх іще можна наздогнати. З іншого боку на Фреда чекала пекельна перспектива бути присутнім на подвійному ранковому похороні — у тому самому бюро ритуальних послуг «Братів Донеллі», де вдень ховатимуть чоловіка, винного в смертях його рідних. Фред був не в змозі.

Він востаннє роззирнувся, питаючи себе, чи дійсно йому хочеться це зробити. Відповідь була ствердна, тож він відштовхнув приступку, сподіваючись почути глибинний тріск, із яким мала б зламатися його шия, і побачити, як перед очима розгортається тунель світла — тунель, на іншому кінці якого стоїть його сім’я, манить до наступного й кращого життя, де ніхто не ґвалтує і не вбиває безвинних хлопчиків.

Тріску не було. Він пропустив чи не звернув уваги на ту частину статті Вікіпедії, де пояснювалося: щоб зламати шию чоловікові вагою двісті п’ять фунтів [128], треба впустити тіло з певної висоти. І замість того щоб померти, Фред почав задихатися. Дихальні шляхи стискалися, очі вилізали з орбіт, й інстинкт виживання, що до того дрімав, тепер прокинувся — усередині забамкали сигнальні дзвони й замиготіли аварійні вогні. За якісь три секунди тіло перемогло мозок, і бажання померти перетворилося на нестримну жагу до життя.

Фред сіпнувся руками догори, почав намацувати, зреш­тою знайшов мотузку. Потягнув з усієї сили. Мотузка ослаб­ла, і він зумів зробити вдих — звісно ж, неглибокий, бо зашморг і досі тиснув, а вузол впивався збоку в шию, мов набрякла залоза. Тримаючись однією рукою, Фред потягнувся до гілки, на якій закріпив мотузку. Пальці ковзнули нижнім боком гілляки, зішкребли кілька лусочок кори, що впали йому на волосся, та й усе.

У дорослому віці Фред не підтримував спортивної форми, більшість фізичних вправ обмежувалися походами до холодильника по чергове пиво під час матчів його улюблених «Даллаських ковбоїв» [129], та навіть у старших класах на уроках фізкультури він робив не більше п’яти підтягувань. Він відчував, що рука ковзає, хватка слабшає, тож ухопився за мотузку другою рукою, щоб зашморг не затягувався, і зміг зробити ще один напіввдих. Але підтягнути себе вище Фред не зумів. Його ноги гойдалися у восьми дюймах [130] над моріжком. Спершу злетів один капець, потім другий. Фред спробував покликати на допомогу, та спромігся лише на хрипкий свист… та й хто не спить у таку ранню годину, щоб його почути? Стара цікава місіс Ґібсон, яка живе по сусідству? Лежить вона зараз у своєму ліжку з чотками в руках і бачить сни про отця Брікстона.

Рука зісковзнула. Гілка тріснула. Дихання зупинилося. Фред відчував, як пульсує кров, що не має шляху назад із голови, як мало не вибухає мозок. Він почув якийсь скрегіт і подумав: «Усе мало бути геть не так».

Він намагався впіймати руками мотузку — потопельник, що тягнеться до водної поверхні озера, в яке впав. Перед очима з’явилися великі чорні спори, які вибухнули чудернацькими чорними мухоморами. Та поки вони не позастилали йому очей, Фред устиг побачити людину — чоловіка, який стояв на подвір’ї в місячному сяйві, по-хазяйськи поклавши руку на барбекю-гриль, на якому Фред більше не підсмажить жодного стейка. А може, то була зовсім не людина. Риси обличчя видавались грубими, наче його кулаками вимісив сліпий скульптор. А замість очей були соломинки.

Так сталося, що саме Джун Ґібсон приготувала лазанью, яку Арлін Пітерсон вивалила собі на голову перед серцевим нападом. І Джун не спала. І про отця Брікстона теж не думала. Вона сама страждала, і то неабияк. Від останнього нападу ішіасу минуло три роки, і вона вже насмілилася сподіватись, що біль пішов назавжди, та ось він з’явився знову — прикрий непроханий гість, що увірвався і зайняв чужу оселю. Спершу — лиш показове затвердіння за лівим коліном після поминок у Пітерсонів по сусідству, але вона пізнала симптом і випросила в лікаря Річланда рецепт на оксикодон, який той неохоче виписав. Таблетки тільки трохи допомогли. Біль спускався лівим боком від сідниці до литки, де стискав плоть шипчастими кайданами. Одна з найнемилосердніших рис ішіасу (принаймні у випадку Джун) була в тому, що в лежачому положенні біль лише посилювався, а не вщухав. Тож вона сиділа у своїй вітальні, одягнена в халат і піжаму, і по черзі дивилася інформаційні ролики про звабливий прес на животі та розкладала пасьянси на айфоні, що його син подарував їй на День матері.

У Джун була хвора спина й поганий зір, та звук телевізора був приглушений, і на слух стара не скаржилась. Вона ясно розчула постріл у сусідньому будинку й схопилася на ноги, навіть не подумавши про розряд болю, що проштрикнув усю ліву частину її тіла.

«Боже правий, це Фред Пітерсон застрелився», — подумала вона.

Джун схопила тростину та пошкутильгала до задніх дверей, зігнувшись, мов стара карга. На ґанку при світлі безсердечного срібного місяця вона побачила Пітерсона, що скрутився в себе на моріжку. Усе-таки то був не постріл. Навколо його шиї виднілася мотузка, вона звивалася змійкою до зламаної гілки, до якої її прив’язав Фред.

Відкинувши тростину — вона її тільки вповільнить, — місіс Ґібсон розчепірила ноги, бочком спустилася по сходах і, похилившись, підтюпцем подолала дев’яносто футів [131] відстані між двома задвірками, не тямлячи власних болісних скриків — сідничний нерв оголосив ядерну війну, розриваючи її від щуплих сідниць до лівої стопи.

Стара схилилася над Пітерсоном, оглянула набрякле багряне обличчя, висолоплений язик і мотузку, що глибоко вп’ялася в пухку плоть шиї. Джун просилила пальці під мотузку і з усієї сили потягнула, чим накликала ще один вибух болю. Крик, що вихопився з неї на цей раз, вона таки почула: високий довгий ридливий зойк. У будинках на їхній вулиці спалахнули вогні, та місіс Ґібсон їх не побачила. Мотуз­ка нарешті стала піддаватися, дякувати Господу, Ісусу, Марії та всім святим. Джун чекала, щоб містер Пітерсон зробив ковток повітря.

Він не дихав.