Розділ «Досудове слухання»

Ралф потягнув повні легені повітря, одночасно тягнучись по свій «глок».

— Зброя! У НЬОГО ЗБРОЯ!

Люди навколо Оллі заверещали й порозбігалися. Помічник прокурора Ґілстрап увесь час тримав Террі під руку, та коли побачив старомодний «кольт» із довгим дулом, то відпустив, упав навпочіпки й поповз назад, мов жабеня. Шериф теж відпустив руку Террі, але для того, щоб дістати свою зброю… чи хоч спробувати. Застібка сиділа міцно, і пістолет лишився там, де й раніше.

Ралф не міг нормально прицілитись. Блондинка з «Каналу 7», і досі очманіла після удару по голові, стояла майже рівно між ним та Оллі Пітерсоном. По лівій щоці журналістки стікала кров.

— Униз, пані, лягайте! — крикнув Сабло.

Він стояв на одному коліні й тримав у правій руці свій «глок», обхопивши лівою зап’ясток.

Террі узяв дружину під пахви — скільки вистачило ланцюга наручників — і відштовхнув її геть. Саме в цю мить Оллі стрельнув блондинці поверх голови. Вона вискнула й приклала руку до, без сумніву, заглухлого вуха. Куля лишила борозну на скроні Террі, волосся злетіло вгору, а на плече костюма, який Марсі так старанно напрасовувала, порснув фонтан крові.

— Брата тобі замало було, ти й маму вбив! — закричав Оллі й знову вистрелив.

Цього разу він улучив у «камаро» на іншому боці вулиці. Молодики, що на ньому танцювали, зістрибнули та з криками побігли світ за очі.

Сабло гаснув угору сходами, схопив біляву репортерку, потягнув униз і повалився на неї тілом.

— Ралфе, Ралфе, давай! — заволав він.

Тепер Ралф чітко бачив ціль, але в момент пострілу в нього врізався роззява-утікач. І замість влучити в Оллі, куля попала в телевізійну камеру, яку тримав на плечі оператор, і розбила її вщент. Оператор упустив камеру й подався назад, затуливши руками обличчя. Між пальців струменіла кров.

— Падло! — закричав Оллі. — Убивця!

І вистрелив утретє. Террі захрипів і зробив крок назад на тротуар. Підняв свої сковані руки до підборіддя, наче йому сяйнула думка, що вимагає серйозних міркувань. Марсі продерлася до нього й обхопила руками за талію. Дулін досі смикав руків’я службового автоматичного пістолета — під застібкою. Ґілстрап біг геть по вулиці, роздвоєні поли жахливого картатого піджака хльостали йому по спині. Ралф як слід прицілився та знову вистрелив. Цього разу його ніхто не штовхнув, і чоло хлопчика зім’ялося всередину, наче його вдарили молотком. Очі повилізали із зіниць з виразом мультяшного подиву — калібр 9 мм підірвав мозок. Ноги підкосилися. Він упав на свою газетярську торбу, револьвер вислизнув із його пальців, проторохтів по двох-трьох сходинках униз і завмер.

«Тепер можна заходити, — подумав Ралф, не покидаючи стійки на постріл. — Нема проблем, усе чисто».

І тільки крик Марсі…

— Допоможіть йому хто-небудь! О Боже, прошу, допоможіть моєму чоловікові!

…нагадав йому, що більше не було потреби нікуди заходити. Сьогодні — точно, а може, й ніколи.

Перша куля Оллі Пітерсона лишила тільки борозну на скроні Террі Мейтленда: кривава рана, проте поверхнева, після такої в Террі лишився б шрам та оповідка для друзів. Але третя куля пройшла крізь піджак його костюма в лівій половині грудної клітки, і сорочка під ним уже робилася багряною — з рани лилася кров.

«Влучила б у жилет, якби він не відмовився», — подумав Ралф.