Розділ «Досудове слухання»

Алек рушив кругом «ескалада», щоб відчинити пасажирські двері з іншого боку, але Гові захитав головою і замахав рукою, указуючи на задні двері, ближчі до узбіччя. Він хотів тримати Марсі якомога далі від натовпу по той бік вулиці. Марсі йшла, не піднімаючи голови, волосся затуляло облич­чя, та поки Гові вів її до дверей, що їх прочинив Алек, навіть крізь загальний гомін він чув, як жінка схлипує.

— Місіс Мейтленд!

Це був горлань-репортер, що кричав з-за барикади кóзел.

— Він вам розповідав про свої наміри? Ви не намагалися його зупинити?

— Не дивись на нього і не відповідай, — мовив Гові. Шкода, що не можна їй сказати, щоби вона не слухала. — Усе під контролем. Просто сідай у машину — і вирушаймо.

Поки Гові садовив її в авто, Алек устиг прошепотіти йому на вухо:

— Краса, скажіть? Половина поліцейського відділка у відпустці, а безстрашний шериф Флінт-Сіті не дасть ради навіть юрбі в «Елкс Барбекю» [109].

— Просто вези нас до суду, — відповів Гові. — Я поїду на задньому, з Марсі.

Алек сів за кермо, усі двері зачинилися, і галас від роззяв і в’язнів одразу вщух. Перед «ескаладом» уже від’їжджали поліцейські автівки, і рухались вони повільно, мов похоронна процесія. Алек зайняв своє місце в колоні. Гові бачив, як репортери в гарячці припустили хідником, щоб уже бути біля Курника на той момент, коли приїде Террі. А там на них чекатимуть телевізійні фургони, припарковані бампер у бампер, мов стадо мастодонтів на пасовиську.

— Вони його ненавидять, — сказала Марсі.

Той невеличкий макіяж, який вона наклала зранку, щоб тільки приховати мішки під очима, потік, від чого жінка стала схожа на єнота.

— Він цьому місту не робив нічого, крім добра, а тепер усі його ненавидять.

— Це зміниться, коли Велика колегія присяжних відмовиться висувати йому офіційне обвинувачення, — відповів Гові. — Так і буде. Я це знаю, і Семюелз також.

— Ти певен?

— Певен. Із деякими справами, Марсі, буває так, що важко знайти хоч один обґрунтований сумнів. А наша справа із самих таких сумнівів і складається. Ніякого обвинувачення від колегії і бути не може.

— Я не це мала на увазі. Ти певен, що люди змінять свою думку?

— Звісна річ.

Гові поглянув у дзеркальце заднього виду й помітив, як на цій фразі скривився Алек. Та інколи брехня була необхідною, і це був саме той випадок. Поки не знайдуть убивці Френка Пітерсона (якщо його взагалі знайдуть), мешканці Флінт-Сіті вважатимуть, що Террі Мейтленд якось обіграв систему й уникнув покарання за вбивство. І ставитимуться до нього відповідно. Але наразі Гові нічого не міг із цим поробити — хіба що зосередитись на досудовому слуханні.

Поки Ралф займався прозаїчними побутовими справами, як-от вечерею, походом по магазинах із Джинні, вечірнім дзвінком із табору від Дерека (що тепер траплялося не так часто, бо в малого минала туга за домівкою), то почувався більш-менш у нормі. Але щойно увага перемикалася на Террі, як це було зараз, то в гру вступала така собі uber [110]-­свідомість, наче розум намагався сам себе переконати, що все добре: що верх є верхом, а низ є низом, і що ці маленькі краплі поту в нього під носом виступили просто через літню спеку й поганий кондиціонер в автівці. Кожен день треба цінувати, бо життя коротке, він це розумів, але що занадто, то не здраво. Коли зникав ментальний фільтр, то разом із ним випаровувалася й загальна картина. Лісу не було — тільки окремі дерева. У найгіршому випадку — не дерева навіть. Сама кора.

Коли маленька процесія дісталася суду округу Флінт, Ралф зупинився позаду шерифа, відмічаючи всі розпечені сонцем точки на задньому бампері патрульної автівки Дуліна: усього цяток було чотири. Уже прибували репортери, які зустрічали їх біля в’язниці, вони вливалися у натовп вдвічі більший, ніж біля окружної. Тіснилися пліч-о-пліч на моріжку, заступали на сходинки. Ралф побачив на тенісці одного з репортерів найрізноманітніші логотипи телеканалів, помітив темні плями поту під пахвами. Гарненька блондинка з «Каналу 7» із Кеп-Сіті прибула зі скуйовдженим волоссям і смугами від поту, що мережили макіяж, який більше пасував би співулі в барі.