Розділ «Досудове слухання»

Ралф його проігнорував і відійшов у дальній куток кімнати, де стояли автомати з продажу снеків і содової. Він зупинився під табличкою «ТІЛЬКИ ДЛЯ ВІДВІДУВАЧІВ», сказав пару слів, потім став слухати. Тоді завершив розмову й повернувся до решти.

— Окей. Починаймо, — оголосив він.

Офіцер Мітчелл ненадовго став між Гові й Террі — тільки щоб надіти на зап’ястки в’язня наручники.

— Не тиснуть? — спитав він.

Террі похитав головою.

— Тоді ходімо.

Гові зняв із себе піджак та обмотав ним зап’ястки Террі. Двоє офіцерів повели Мейтленда з кімнати. Ґілстрап ішов попереду гордовитою, мов у мажоретки [105], ходою.

Гові порівнявся з Ралфом.

— Вам пиздець, — тихо мовив він, а коли Ралф не відповів, продовжив: — Окей, гаразд, німуй, скільки влізе, та десь між цим слуханням і засіданням Великої колегії присяжних нам треба буде сісти й поговорити — ти, я і Семюелз. І Пеллі, якщо хочеш. Усі факти у справі сьогодні не спливуть, та зрештою вони розкриються, і тоді ти будеш клопотатись не лише новинарями з регіону чи штату. «Сі-Ен-Ен», «Фокс», «Ем-Ес-Ен-Бі-Сі» [106], інтернет-блогери — усі вони сюди приїдуть, щоб посмакувати дивину. Це ж як О. Джей та «Екзорцист» [107] разом узяті.

Так, Ралф підозрював — Гові зробить усе можливе, щоб так і сталося. І якщо йому вдасться зосередити увагу репортерів на чоловікові, який начебто перебував у двох місцях водночас, то вони забудуть про хлопчика, якого зґвалтували і вбили, а може, і частково з’їли.

— Знаю, про що ти думаєш, але ворог тут не я, Ралфе. Хіба що тобі посрати на все крім того, щоб засудити Террі, а в це я не вірю. Це скидається на Семюелза, але не на тебе. Невже ти не хочеш знати, як воно сталося насправді?

Ралф не відповів.

Марсі Мейтленд чекала у вестибюлі, така маленька між здоровенною вагітною Бетсі Ріґґінз і Юном Сабло з Поліції штату. Побачивши чоловіка, вона кинулася до нього, і Ріґґінз спробувала її стримати, та Марсі без зусиль від неї вирвалася. Сабло навіть із місця не зрушив, лише дивився. Марсі встигла тільки зазирнути в очі чоловікові й поцілувати його в щоку, а тоді офіцер Мітчелл узяв її за плечі й м’яко, проте рішуче відсторонив до шерифа, який і досі тримав бронежилет, наче не знав, що з ним робити після відмови.

— Нумо, місіс Мейтленд, — сказав Мітчелл. — Так не можна.

— Я люблю тебе, Террі, — гукнула Марсі, поки офіцери вели Террі до виходу. — І дівчатка теж.

— Навзаєм і вподвійні, — відповів Террі. — Передай їм, що все буде гаразд.

Й ось він опинився надворі, під спекотним ранковим сонцем і шквальним вогнем із кількох десятків запитань, що звучали в унісон. Ралфові, який ще не встиг вийти з вестибюля, ці змішані голоси видавались радше лайкою, ніж розпитом.

Ралф віддав належне Гові за наполегливість. Бо той усе не здавався.

— Ти ж із порядних хлопців. Ніколи не брав хабарів, ніколи не підтасовував речдоків, ніколи не ступав на криву стежину.

«А от вчора ввечері мало не підтасував, — подумав Ралф. — Ще трохи, і я б піддався. Якби з нами не сидів Сабло, якби ми з Семюелзом були сам на сам…»