Розділ «Досудове слухання»

Тут також встановили кóзла, та потоки й вихори щільного натовпу вже кілька перекинули. Дюжина копів (половина — з міської поліції, половина — з відділка шерифа) докладали всіх зусиль, щоб не пускати людей на сходи та хідник. Дванадцяти явно було замало; за розрахунками Ралфа, копів мало б бути набагато більше, але літо завжди добряче проріджувало поліцейські ряди.

Репортери змагалися за кращі місця на моріжку, безцеремонно відштовхуючи назад звичайних глядачів. Блондинка з «Каналу 7» спробувала дістати собі місце попереду, сяйнувши знаменитою серед місцевого населення усмішкою, та за свої старання отримала по голові нашвидкуруч зробленим плакатом. На плакаті виднівся грубо намальований шприц, а під ним напис «ПОЛІКУЙСЯ, МЕЙТЛЕНДЕ». Оператор відпихнув хлопця з плакатом назад, при цьому штовхнувши на землю літню пані. Якась жінка підхопила стару й гарненько стукнула оператора по голові своєю сумочкою. Сумочка, як помітив Ралф (зараз він не міг нічого з цим удіяти), була зшита з дерматину під крокодилячу шкіру, і червона.

— Яким чином стерв’ятники так швидко сюди дісталися? — здивувався Сабло. — Чорт, вони бігають швидше за тарганів, коли на кухні світло вмикають.

Ралф тільки похитав головою, стурбовано споглядаючи натовп, намагаючись бачити його як одне ціле, та не в змозі через свій теперішній стан суперпильності. Шериф Дулін вийшов із машини (на боку з-під пояса Сема Брауна [111] вибилася коричнева формова сорочка, у шпарину проглядалась брижа рожевого жиру) і відчинив задні двері, щоб випустити Террі. У цю мить хтось почав кричати:

— Голку, голку!

Натовп підхопив і взявся скандувати, мов фанати на американському футболі:

— ГОЛКУ! ГОЛКУ! ГОЛКУ!

Террі витріщався на людей. Єдине пасмо охайно причесаного волосся вибилося й повисло над лівою бровою. (Ралф почувався так, наче може порахувати кожну окрему волосину.) На обличчі Террі застигло болісне збентеження. «Він бачить своїх знайомих, — подумав Ралф. — Людей, чиїх дітей він учив, чиїх дітей він тренував, людей, яких запрошував до себе додому на барбекю в кінці сезону. І всі вони хочуть його смерті».

Одна із загорож зі стукотом повалилась на асфальт, поперечина відлетіла вбік. Люди висипали на тротуар, серед них — кілька репортерів з мікрофонами і блокнотами, а реш­та — місцеві жителі, які, здавалося, готові були повісити Террі на першому ж ліхтарному стовпі. Двоє копів, які стежили за натовпом, кинулися до того місця й почали штовхати людей назад, та ще й не дуже м’яко. Третій заходився біля перекинутої огорожі, що дало натовпу змогу пробитися в іншому місці. Ралф бачив дюжини дві мобільників, на які знімали фото й відео.

— Ходімо, — сказав він Сабло. — Треба його, бляха, всередину завести, поки вони не заюрбили сходинок.

Чоловіки вийшли з машини і поспішили до сходів суду. Сабло махав Дуліну й Ґілстрапу, щоб ті йшли вперед. Тепер Ралф помітив Білла Семюелза, який стояв у вхідних дверях із розгубленим виразом обличчя… але чому? Невже він не чекав такого? Як сталося, що шериф Дулін цього не передбачив? Та й Ралф теж був не без гріха — чому він не наполіг, щоби Террі завели до суду через задні двері, якими користується більшість працівників?

— Відійдіть, народе! — загорлав Ралф. — Це судовий процес, дайте суду з усім розібратися!

Ґілстрап і шериф повели Террі до сходів, тримаючи під руки кожен зі свого боку. Ралф устиг іще раз відмітити жахливий картатий піджак Ґілстрапа і загадатися, чи то його дружина вибирала. Якщо так, то вона потайки ненавидить чоловіка. Тепер і в’язні в автобусі (які мали чекати в цій безжальній літній спеці, варитися у власному поті, поки на слухання не відведуть зіркового арештанта) додали свої голоси до загальної какофонії. Деякі скандували «Голку! Голку!», інші просто тявкали собаками чи завивали койотами, гупаючи кулаками по сітці, що затуляла прочинені вікна.

Ралф розвернувся до «ескалада» й підняв долоню вгору знаком «стоп». Він хотів, щоб Гові й Алек Пеллі не випускали Марсі, поки Террі не заведуть усередину і натовп трохи не заспокоїться. Дарма. Ближчі до хідника задні двері прочинилися, і вона вийшла з машини, вильнувши плечем і уникнувши міцної долоні Гові Ґолда так само легко, як вислизнула від Бетті Ріґґінз у вестибюлі окружної в’язниці. Поки вона бігла навздогін Террі, Ралф помітив її низькі підбори і поріз від бритви на литці. «Мабуть, рука затремтіла», — подумав він. Коли Марсі вигукнула ім’я чоловіка, телекамери різко розвернулися на неї. Усього їх було п’ять, лінзи об’єктивів скидалися на глянцеві очиці. Хтось пожбурив у Марсі книжку. Ралф не зміг прочитати назву, але пізнав зелену обкладинку. «Іди, вартового постав» Гарпер Лі. Джинні колись її читала у своєму книжковому клубі. Суперобкладинка знялася, затріпотів паперовий кутик. Книжка влучила Марсі в плече й відскочила. Жінка мов і не помітила.

— Марсі! — крикнув Ралф, полишивши своє місце біля сходів. — Марсі, сюди!

Вона роззирнулась — можливо, шукала очима Ралфа, а може, й ні. Вона була схожа на жінку уві сні. Террі зупинився, повернувся на голос дружини, що кликала його на ім’я, і став опиратися, коли шериф Дулін почав тягнути його далі до сходів.

Обігнавши Ралфа, Гові першим дістався Марсі. Щойно він узяв її під руку, як опасистий роззява в робі автомеханіка перекинув загорожу і накинувся на жінку.

— Ти весь цей час його покривала, пизда ти паскудна? Покривала?

Гові мав шістдесят років, але тримав себе в чудовій формі. І не нітився. Поки Ралф на них дивився, Гові зігнув коліно й утопив плече в тлустий бік чоловіка, відкинувши його вбік із дороги.

— Я допоможу, — сказав Ралф.