Розділ «Досудове слухання»

Вираз на обличчі Гові став мало не благальний.

— У тебе ж ніколи не було такої справи. Ні в кого з нас не було. І йдеться вже не тільки про малого хлопця. Його мати теж померла.

Ралф, який зранку не вмикав телевізора, зупинився й вирячився на Гові.

— Що-о?

Гові кивнув.

— Учора. Серцевий напад. Тож маємо жертву номер два. Нумо, Ралфе, чи ти не хочеш знати правду? Чи ти не хочеш вчинити по справедливості?

Ралф не міг більше стримуватися:

— Я вже знаю. А оскільки знаю, то дам тобі одну підказку, Гові, задарма. Той виклик, на який я щойно відповів, був від лікаря Боґана з відділення патології та серології, що в нашій багатопрофільній. Кінцевого результату з ДНК в нього ще немає, та й не буде принаймні кілька тижнів, проте вони розглянули зразок сперми, узятий із задньої частини стегон хлопчика. І він збігається зі зразком слини, що ми взяли в суботу ввечері. Твій клієнт убив Френка Пітерсона, зґвалтував гілкою і вирвав у нього шматки плоті. І від цього так збудився, що кінчив на труп.

Ралф швидко пішов геть, а Гові Ґолд спинився, раптом утративши здатність рухатись чи говорити. І це було добре, бо основний парадокс нікуди не подівся. ДНК не бреше. Але й колеги Террі не брехали, у цьому Ралф не сумнівався. Плюс відбитки пальців на книжці з того газетного кіоску та відео «Каналу 81».

Ралф Андерсон стояв на двох дорогах, і від цього двійчастого сприйняття божеволів.

До 2015 року суд округу Флінт стояв поруч із в’язницею округу Флінт, і це було зручно. В’язнів, які мали пройти досудове слухання, просто вели від одного готичного кам’яно­го громадища до іншого, наче дітей-переростків на екскурсії (хіба що дітей на екскурсіях нечасто заковують у наручники). Тепер поруч із тюрмою розташувався недобудований Громадський центр, і в’язнів доводилося перевозити за шість кварталів до нового суду — дев’ятипо­верхової скляної коробки, яку місцеві фіглярі прозвали Курником [108].

Автотранспорт на узбіччі перед в’язницею був уже готовий вирушати в путь: дві поліцейські автівки з блимавками, синій автобус укороченої моделі й блискучий чорний універсал Гові. На тротуарі біля універсалу стояв Алек Пеллі, схожий на шофера через темний костюм і ще темніші окуляри. З іншого боку вулиці за поліцейськими кóзлами розмістились репортери, оператори й невеличкий натовп витрішколюбів. Кілька людей тримали плакати. На одному було написано «УБИВЦЮ НА СТРАТУ», на іншому — «МЕЙТЛЕНД, ТИ ГОРІТИМЕШ У ПЕКЛІ». Марсі завмерла на горішній сходинці й збентежено втупилася в ті плакати.

Наглядачі з окружної в’язниці спустились зі сходів і завмерли — вони свою роботу виконали. Шериф Дулін і по­міч­ник прокурора Ґілстрап, а саме вони несли відповідальність за цю ранкову церемонію, повели Террі до першої в колоні поліцейської автівки. Ралф і Юнель Сабло рушили до другої. Гові взяв Марсі за руку й вирушив до свого «ескалада».

— Очей не піднімай. Не показуй фотографам нічого, окрім маківки.

— Ці плакати… Гові, ці плакати…

— Не звертай уваги, просто йди.

Через спеку вікна в синьому автобусі були прочинені. І в’язні, більшість — «вихідні задираки», що їхали до суду не за такими серйозними обвинуваченнями, запримітили Террі. Вони притиснулись обличчями до сітки на вікнах і взялися гукати й підвивати:

— Ау, педик!

— Ти собі член не зламав, поки вставив?

— Ти йому спочатку відсмоктав, а потім хер відкусив?