Розділ «Досудове слухання»

— Я сам про неї подбаю, — відповів Гові.

Обличчя адвоката почервоніло аж до ріденького волосся на чолі. Він обійняв Марсі за талію.

— Нам не потрібна твоя допомога. Просто заведіть його всередину. Зараз же! Господи, чоловіче, чим ви думали? Це таки цирк!

Ралф подумав було сказати: «Це шерифів цирк, а не мій», тільки от цирк цей частково і через нього відбувся. А як щодо Семюелза? Може, він дійсно це передбачив? Навіть сподівався, що так вийде, бо ж преса набіжить на скандал і розтрубить про це в усіх новинах?

Ралф озирнувся саме вчасно, щоб помітити, як повз одного з поліцейських промайнув чоловік у ковбойській сорочці, кинувся вперед по тротуару й відхаркнув повен рот слини просто Террі в обличчя. Не встиг чоловік чкурнути геть, як Ралф підставив ногу, і той розпластався на асфальті. Ралф прочитав написане на бирці його джинсів: «ЛІВАЙС ПІД ЧОБОТИ» [112]. Побачив вицвіле коло від бляшанки тютюну «Скоал» на правій задній кишені. І кивнув одному з копів, що гамували натовп.

— Надіньте на нього наручники і посадіть собі в патрульну.

— У-усі наші автівки стоять по-позаду, — відповів коп; він був із окружного відділка й на вигляд не старший за Ралфового сина.

— То запхайте його в автобус!

— І хай ці люди…

Решту Ралф не почув, бо побачив дещо надзвичайне. Поки Дулін і Ґілстрап витріщалися на роззяв, Террі допоміг чоловікові в ковбойській сорочці стати на ноги. Він щось сказав Сорочці, та Ралф того не розчув, хоч його вуха були налаштовані ловити кожен звук у цьому світі. Сорочка кивнув і поплентався геть, намагаючись плечем утерти кров з подряпаної щоки. Згодом Ралф згадуватиме цю невеличку історію у ширшій перспективі. Напружено міркуватиме про неї довгими ночами, коли сон не йтиме: Террі, закований у наручники, допомагає тому чоловікові підвестися, хоча в самого харкотиння по щоці стікає. Як у притчі прямцем зі сраної Біблії.

Тепер роззяви утворили справжній натовп, і натовп грозився перетворитися на бунтівну юрбу. Попри те, що копи щосили намагалися відсунути людей, деякі зуміли видертись на двадцять із гаком гранітних сходинок, які вели до дверей суду. Двійко бейліфів [113] (гладенький чоловік і хирлява жінка) вийшли надвір і заходилися допомагати розчищати сходи. Дехто йшов, але на їхнє місце одразу прибували нові ґави.

А тепер, Боже рятуй королеву, Ґілстрап і Дулін почали сперечатися. Ґілстрап хотів, щоби Террі посадили назад у машину, поки порядок не поновлять. Дулін хотів негайно завести Террі всередину, і Ралф розумів, що шериф має рацію.

— Ходімо, — звернувся Ралф до чоловіків. — Ми з Юном підемо попереду.

— Діставаймо зброю, — захекав Ґілстрап. — Тоді вони точно розчистять дорогу.

Звісна річ, це не просто суперечило правилам, а й відгонило божевіллям, і Дулін із Ралфом про це знали. Шериф і помічник прокурора знову почали рухатися вперед, так само тримаючи Террі під руки. Хоч біля сходинок тротуар був вільний. Ралф бачив вкраплення слюди, що сяяли в цемен­ті. «Поплямують мені зір, коли ми зайдемо всередину, — подумав він. — Висітимуть у мене перед очима, наче маленькі сузір’я».

Синій автобус захитався на своїх ресорах — в’язні радісно кидалися з одного боку на інший, скандуючи «Голку! Голку!» разом із натовпом надворі. Завила автомобільна сигналізація — двоє молодиків танцювали на чужому, до того ж без плямки, «камаро», перший — на капоті, другий — на даху. Ралф бачив, що камери знімають натовп, і знав напевно, як виглядатимуть жителі його міста в очах інших мешканців штату, коли у вечірніх новинах о шостій покажуть репортажі: як стая гієн. Кожен по-своєму виплескував енергію, кожен набув гротескної подоби. Ралф бачив, як біляву репортерку знову стукнули плакатом зі шприцом, як вона впала на коліна й підвелася, бачив, як невірливий осміх скрутив її гарненьке обличчя, коли вона торкнулася голови та подивилась на краплі крові на власних пальцях. Він бачив чоловіка з татуйованими руками, із жовтою хусткою на голові, і майже всі риси його обличчя стиралися старими шрамами, певно, від опіку, що їх хірурги виправити не змогли. «Маслом обпікся, — подумав Ралф, — мабуть, коли п’яним узявся готувати свинячі котлети». Він бачив чоловіка, який розмахував ковбойським капелюхом, мов на род-ей!-о в Кеп-Сіті. Бачив, як Гові веде Марсі до сходів, як вони пригнули голови, наче йшли проти сильного вітру, бачив, як одна жінка нахилилася вперед показати середній палець. Бачив чоловіка з полотняною газетярською торбою через плече й у в’язаній шапочці, яку попри спекотний день натягнув на самі вуха. Бачив, як гладкого бейліфа штовхнули ззаду, і від неприємного польоту вниз сходами його врятувала широкоплеча чорно­шкіра, яка схопила його за пасок. Бачив підлітка і його подружку, яка вмостилася в нього на плечах. Дівчина потрясала кулаком і сміялася, на плечі бовталася шлейка ліфчика. Шлейка була яскраво-жовта. Він бачив хлоп­чика із заячою губою у футболці з усміхненим обличчям Френка Пітерсона. «ПАМ’ЯТАЙМО ЖЕРТВУ» — ішлося на футболці. Він бачив плакати, що колихались із боку в бік. Бачив роззявлені крикучі роти, а там — геть білі зуби й червону сатинову підкладку. Він чув, як хтось тиснув велосипедний ріжок: хуга-хуга-хуга! Він поглянув на Сабло, який тепер стояв, розставивши руки, щоб стримати людей, і на його обличчі було написано «Ото пиздець».

Зрештою Дулін і Ґілстрап дісталися сходів, ведучи Террі під обидва лікті. До них приєдналися Гові та Марсі. Гові крикнув щось помічникові прокурора, і ще дещо — шерифу. Через галас Ралф не розчув, що саме, але вони знову рушили з місця. Марсі потягнулася до чоловіка. Дулін її відштовхнув. Тоді хтось почав кричати «Смерть Мейтленду, смерть!», і натовп скандував цю фразу, коли Террі з ескор­том стали здійматися крутими сходами.

Погляд Ралфа знову притягнув чоловік із полотняною газетярською торбою. «ЧИТАЙ РУПОР ФЛІНТ-СІТІ» — було написано на торбі вицвілими червоними літерами, наче її лишили надворі під дощем. Чоловік, який одягнув в’язану шапку цього літнього ранку, коли температура вже сягала під вісімдесят п’ять градусів [114]. Чоловік, який зараз потягнувся по щось у своїй сумці. Раптом Ралф пригадав розмову з місіс Стенгоуп, старою пані, що бачила, як Френк Пітерсон сідає з Террі у білий фургон. «Ви певні, що бачили саме Френка Пітерсона?» — спитав він її тоді. «О так, — відповіла вона, — то був Френк Пітерсон. У Пітерсонів двоє хлопців, й обидва — руді». А чи не бачив Ралф рудого волосся, яке стирчало з-під тієї шапочки?

«Він нам газети приносив», — казала місіс Стенгоуп.

Рука Шапочки показалася з торби, і в ній була аж ніяк не газета.