Розділ шістнадцятий Не вір некроманту

Сходило сонце чи сідало? Скільки часу минуло, ранок це чи вечір? Я раптом відчула, що зараз упаду. Дотягти б до безпечного місця, подалі від мерців і від Сарани…

Дракон знижувався біля самих воріт замку. Здаля він раптом нагадав мені ганчір’яну іграшку, що її шила, тримаючи на колінах, нещаслива Една. Величезна пом’ята іграшка з рогатою головою-черепом, чорна постать на гострому хребті…

Я зрозуміла, що наздоганяю їх. Переслідую і не думаю відставати. Вітер бив мені в обличчя, очі сльозилися, щоки пашіли; я витяглася, взяла посох напереваги. Навкруги хмарами висіла курява, усе було, мов у тумані.

Де Гарольд?

Чекає він на мене біля замку некроманта — чи повернувся до своїх?

Дракон пішов на зниження. Чорний плащ розвівався за спиною Максиміліана. Він мав дурість повернутися до мене спиною…

Убивати ззаду — звичка некроманта. Але що ж мені робити?! Зараз — або ніколи!

Волі в мене вистачило. Але руки здригнулися.

Ударом блискавки некроманта скинуло зі спини дракона. Лапи чудовиська вже торкнулися землі; той, хто раніше був Максиміліаном, перекинувся через голову з висоти метрів чотирьох — і відразу ж став на ноги. Я прицілилася ще раз, але вдарити не встигла: некромант поворухнув своїми моторошними пальцями, й посох вирвався в мене з рук, вислизнув, ніби натертий олією.

Долоні, які ледь зажили після Зшивача, спалахнули. Посох злетів, перевернувся й ударився об камінь далеко, біля самого хвоста в дракона. Я позадкувала: Максиміліан став вищий на зріст. Він був, напевно, вищий за два метри, сорочка тріснула в нього на грудях, і поверх чорного лахміття висіла монетка на ланцюжку.

Його пальці поворухнулися знову.

Я підстрибнула, здійнялася свічкою в небо. Перекинулась через голову — це вийшло випадково, захопило дух і голова знову запаморочилася.

Мій посох валявся серед каміння; драконів хвіст ляснув зовсім поряд, здійнялася хмара куряви. Нічого не помічаючи, дивлячись тільки на посох, я рвонула тепер униз — ніби стрибаючи з вишки «солдатиком».

Чорний чобіт Максиміліана наступив на мій посох біля самого навершя. Некромант дивився на мене; я побачила — згори вниз — страшні руки й чорні очі, що дивилися на мене крізь скорчені пальці.

Я перекинулася знову. Відлетіла вбік, приземлилася за десять кроків — дуже жорстко, не втрималась на ногах і гримнулася рачки. Зшивач ударив мене по ногах. Зшивач! У мене є ще зброя!

Некромант повернув до мене нове моторошне обличчя, з’єднав кінчики непомірно довгих пальців — так, що його зчеплені руки нагадували людський мозок. Очі блищали, ніби некроманта морозило. На руках, на шиї дедалі виразніше проступали жовто-коричневі плями. Він і далі змінювався, страшнішав — хоча, здавалося б, куди більше?

Дивлячись у його чорні блискучі очі, я потягла з петлі на поясі свою останню зброю — Зшивач.

— Ти нікого більше не зрадиш, некроманте.

Він болісно ковтнув. Сіпнулися жили на його шиї. Я ніяк не могла зрозуміти, з яким виразом він на мене дивився: з подивом, чи що?

— Я вб’ю тебе, покидьку. Зраднику, сволото, гаде, мерзотнику!