Розділ шістнадцятий Не вір некроманту

— Ім’ям Оберона — відпускай!

Він замружився. Я все одно й далі бачила його очі — повіки настільки потоншали, що через них просвічувалися очні яблука. Страшні пальці з безліччю суглобів засмикалися.

Мене раптом наче вдарили по голові дуже важким, дуже м’яким молотком — повітря навколо погустішало. Затремтіла земля, я ледь встояла на ногах. А наступної секунди мертвий дракон раптом розправив крила, підняв голову й злетів у небо, поступово перетворюючись на тінь.

Сарана топтала власних вояків, що піддалися паніці, й не відразу помітила зникнення супротивника. Схил наповнився тінями — колишні воїни Максиміліана втікали, ховалися, повертались у могили, й тільки Лісовий Воїн ще якийсь час височів посеред бойовиська — начебто роздумуючи.

А потім зник і він.

Некромант лежав, згорнутий калачиком на камінні, як дитина в утробі, зі зчепленими, покрученими, гулястими пальцями. Шкіра його повільно очищалася — сходили плями, гоїлися тріщини, ніби й зріст став нормальним — у всякому разі, так здавалося, поки він лежав…

— Максе, вставай. Ходімо, поки вони не отямилися!

Він не відповідав.

— Максе!

Із хмари пилу над моєю головою раптом зринула величезна тінь. Я піднесла посох; переді мною на каміння важко приземлився Гарольд.

Я кинулася до нього. Увіткнулася обличчям йому в живіт, у пряжку шкіряної перев’язі:

— Допоможи… Допоможи нам, будь ласка…

— Що тут… ти ціла?

— Так.

— А монета?

— Нема… Її розбили…

— Некромант?!

— Зшивач… Гарольде, мерщій ходімо до замку, слід готуватися до оборони… З тими, хто лишився живий…

Гарольд перевів погляд на скорчене тіло Максиміліана.

— Ти його вбила?!