Розділ шістнадцятий Не вір некроманту

— Максе?!

Він подивився на свої руки, начебто вперше їх бачив. На військо мертвих за моєю спиною. Знову на руки.

— Ти цього хотів! — мстиво закричала я. — Красень, еге ж? Тепер зате нікого не обдуриш! Що всередині, те й зовні! Ти некромант, хоч як дивися, хоч навиворіт себе вивертай!

У моїх словах раптом почулося відлуння безлічі голосів. Гарольд, Лісовий Воїн, Ельвіра, алхімік, канцлер, безіменний стражник — усі вони на різні лади повторювали те саме: «Він некромант… не вір… не зв’язуйся… Він же некромант…»

Безладний гуркіт стихав. Крізь нього дедалі виразніше пробивалося тупотіння війська, яке йшло в наступ: Сарана поклала половину війська на схилі, та відновила сили.

— Мені треба… — вичавив із себе Максиміліан. І я зрозуміла: йому треба піднімати своїх мертвих, гнати їх знову на схил, знову начакловувати всесвітній страх, знову піднімати померлих кочівників… І те, що він повинен зробити, викликає жах у некроманта.

— Годі! — вигукнула я. — Облиш! Звільни!

Його почало трусити. Монетка на грудях стрибала, ніби м’яч, трусилися руки з безліччю дрібних суглобів, стрибали плечі, підгиналися коліна непомірно довгих ніг. Він дивився на мене, як із прірви, як із лійки, з таким жахом і розпачем, що в мене в роті пересихало.

— Н-не можу. Уже край. Я-а-а…

Його голос змінився шипінням. Він дивився на мене, роззявляючи страшного рота, й сичав, ніби водопровідний кран, у якому скінчилася вода.

Дракон знов ударив хвостом. Максиміліан підчепив мій посох ногою, підкинув у повітря. Посох злетів, перевертаючись, червоно-зелене навершя не світилося; некромант підніс руки, заміряючись, і цієї миті Зшивач прокинувся.

Мої пальці стислися на руків’ї — рефлекторно. Зшивач, ніби кинутий спис, здолав коротку відстань від мене до Максиміліана й проткнув би його наскрізь — якби не блискуча реакція некроманта.

Мій посох упав на землю, неушкоджений, але обом нам зробилося не до того. Зшивач працював — шив і розривав, і знову зшивав невидимі нитки. Мене витягло на виворіт і відразу викинуло назад; я встигла тільки зрозуміти, що виворіт у цьому місці повністю затягнутий туманом. Що ж, Мрячна Бабера готується святкувати перемогу?!

Максиміліан вислизав, як паперова фігурка на нитці, як підвішене яблуко, котре неможливо вкусити. Зшивач колов його, не давав ні на мить перепочити, використовуючи хитрі облудні маневри. Військо мертвих обступало нас кільцем, ніби глядачі незвичайної вистави, й мертвий дракон дивився, повернувши голову. Земля здригалася під кроками Сарани, а Максиміліан звивався, відступав, ухиляючись від уколів і ударів, і монета теліпалася в нього на шиї…

Моє зап’ястя хруснуло.

Одночасно Зшивач зі страшною силою штрикнув Максиміліана в груди, цілячись у трикутну монету. Це був останній, завершальний удар; Зшивач вивалився з моєї руки. Я закричала вголос, тримаючись за зап’ястя; половина монети залишилася на грудях у Максиміліана. Половина відпала, застрибала по камінні; некромант позадкував, спіткнувся об камінь і незграбно завалився. Сорочка в нього на грудях роздерлася. Чорної рідини, схожої на мазут, майже не помітно було на чорній тканині.

Небо затягло курявою. Тупіт Сарани перебивав усі звуки. Принц-деспот, стояв зі схрещеними на грудях руками й дивився на мене.

— Чого дивишся? Веди своїх в атаку!

— Я служу тільки моєму панові.

Я підібрала з землі посох. Максиміліан сидів, намагаючись величезною потворною долонею затиснути рану на грудях. Половина монети забруднилася чорною липкою рідиною.