Розділ шістнадцятий Не вір некроманту

— Тепер його згадають усі? — запитав недовірливо. — Усі, хто його знав?

— Це важко. Але я спробую.

Гарольд мовчки слухав нашу розмову. Вітер розвівав його біле волосся.

— Цього я не очікував, — тихо сказав Максиміліан. — І що… що буде?

— Ми будемо битися. Ім’ям Оберона. Разом — ти, я, Гарольд…

Вітер закручував над горами чорні смерчі. Можливо, до наступної атаки Сарани залишалася мить.

— Ім’ям? — некромант болісно зморщився, мов трієчник біля дошки, . — Звідки в тебе його ім’я?

Я доторкнулася до монетки на ланцюжку:

— Це — сейф, де замкнено ім’я короля. Розповідати довго… Просто повір мені на слово.

Максиміліан потягся до монетки. Його рука завмерла на півдорозі.

— Ти хочеш битися…

— Ім’ям Оберона. Магія імені…

— Ти пропонуєш мені, некромантові, на чолі мого війська мертвих… боротися ім’ям Оберона?!

Я розгубилася.

— Гарольде, — Максиміліан розреготався. — Наша подруга Ліна іноді просто вражає мене своєю… наївністю. Поясни хоч ти їй!

— Нема чого пояснювати, — суворо відгукнувся Гарольд. — Або мертві отримають спокій, і тоді ми битимемося ім’ям Оберона… з надією повернути його. Або ми підемо звідси, і хай некромант бореться сам.

— Я можу боротися сам, — заявив Максиміліан виклично. — Але я розраховував на тебе, Ліно. Ти бойовий маг… Коли Сарана ломитиметься з-за другого хребта, я займатимуся мертвяками, але ж тут є живі люди. Хтось мусить виставити захисну стіну біля замку й тримати її. Хтось мусить допомагати пораненим, зрештою!

Він дивився на мене майже благально. Це було дивно — бачити на його вічно глузливому обличчі такий вираз.

— Максе, — мовила я. — Ти ж сам не радий. Цей мертвий дракон…

— Я борюся за своє Королівство! До чого тут мої ніжні почуття?