Розділ шістнадцятий Не вір некроманту

— Наказую тобі, — із заплющеними очима промовив Максиміліан, — наказую…

Він раптом часто задихав ротом, як собака, що вмирає від спраги.

Тримаючи посох лівицею, я скерувала навершя на його рану. З’єднати, зростити, зупинити кровотечу; некромант відштовхнув мене.

— Я сам… — прошипіло з чорних губів. — Геть звідси, дурепо! Тут усім кінець!

Уламок монетки здригався в такт ударам його серця, дедалі слабше. Я озирнулася. Сарана була вже зовсім близько. Я бачила, як над головами в понурих мерців погойдуються шоломи вершників — у такт крокам. Заревли роги; в їхніх звуках був наказ, команда, й ритм кроків Сарани відразу прискорився…

Моє зап’ястя розпухло, мов булка. Я розуміла, що не встигну його вилікувати, перш ніж накотить Сарана; на землі підстрибували дрібні камінчики, ніби краплі на барабані.

Пальці Максиміліана раптом ожили, зашкребли повітря, між ними застрибали крихітні блискавки. Принц-деспот повернувся, мов лялька, здійняв над головою величезного щербатого меча та щось закаркав.

— Припини!

— Треба битися. Сарана…

Некромант на превелику силу підвівся. Повернувся обличчям до війська що йшло в наступ, приклав руки до рота — й завив так, що в мене волосся стало сторч. Сіра зморшкувата хвиля страху прокотилася над головами мерців, відбилась від їхнього війська, як від увігнутого дзеркала, й затопила Сарану.

Гуркіт кроків перервався. Відновився. Перервався знову, перетворився на безладне тупотіння. Піт струмками стікав у мене по спині, ліва рука трусилася, права висіла, мов батіг. Некромант сів на землю.

— Максе, відпусти їх!

— Не можу.

— Можеш!

— Вони вже… Частина мене… Навіщо я… якби я тільки знав! Ні надії…

— Відпусти їх!

— А Сарана?

— Відпусти, тварюко, бо я тебе на місці порішу!

Я вперла навершя посоха в його бліде чоло, вкрите зеленавими плямами.

— Але я ж некромант, — прошепотів він. — І надії нема…