Розділ шістнадцятий Не вір некроманту

— Ні! Він сам… Від відпустив усіх мертвих… Він живий!

— Що в тебе з рукою?

— Потім… Гарольде, берімо його — і полетіли!

Він дивився, не розуміючи. Біла борода знову почорніла — від пилу й кіптяви.

— Ліно. Пробач, що не прийшов раніше. Я… — він затнувся. — Я зібрав усіх людей. Вони готові до оборони — біля самого замку… Ходімо, швидше!

Ритм кроків відновився. Сарана перла тепер просто на нас — у хмарах пилу погойдувалися важкі голови й широкі плечі.

Із натугою, лівою рукою, я прилаштувала посох ззаду за поясом.

— Гарольде, поможи мені з некромантом.

— Не буду! — його очі блиснули. — Він зраджує тебе знову й знову, та знову й знову ти віриш, а тепер…

— Гарольде. Я прошу тебе ім’ям Оберона.

— Ім’ям…

Я не чула його — швидше розуміла по рухах губів. Заревли командирські роги — перший ряд Сарани, наїжачений списами, був уже за кілька десятків кроків.

Гарольд стиснув зуби.

Ми вдвох підхопили некроманта під пахви. Насилу вдалося відірвати його від землі.

Гарольд літав кепсько. Моя правиця не служила мені; ми тягли некроманта низько над землею, він зачіпав п’ятами об уступи, й на каміння капала кров, чорні краплі поступово змінювалися червоними.