Розділ шістнадцятий Не вір некроманту

— Гарольде, пробач мені. Там, у скелях, щось діється. Мушу летіти негайно. Потім я повернуся, і ми з тобою закінчимо.

— Я з тобою.

— Що?!

Його біле волосся шарпав вітер. Він був схожий на примару, але не на боягуза.

— Дякую, — вичавила я. — Тільки… Там… Він піднімає трупи.

— Я знаю, чим займаються некроманти.

— Але він… послухай. У нього кістяки і…

— Я здогадуюсь.

— Не засуджуй його… хоча б зараз.

— Я спробую.

Він відстібнув плащ і кинув на каміння. Розпростав плечі, торкнувся руків’я меча при поясі, глибоко зітхнув:

— Летимо.

Я простягла йому залізний череп на іржавій шпильці.

— Приколи куди-небудь. Це знак. Щоб свої не підстрелили.

Хмари розходилися.

Гарольд летів дуже напружено, невпевнено, постійно силкувався знизитись. Він боявся висоти, хоч не виказував цього; тим часом під нами з’являлися вже дозорні загони Сарани.

— За хмари! — було важко перекричати вітер. — Вище, Гарольде! Нас пристрелять!

Зрештою я взяла його за руку. Колись Оберон літав зі мною отак, і я почувалася надзвуковим винищувачем; зараз, тримаючи за руку дорослого, сміливого, сивого чоловіка, я раптом зрозуміла, що страхую його. Підтримую. Як мене підтримував Оберон.

Ми злетіли вище найпершого шару хмар. Він був не дуже високий, драний, і в дірки нам відкривалася рівнина внизу; там не лишилося ні гаю, ні кущика, але й Сарани там не лишилося — вся її маса ринула до скель. Ревли, не вмовкаючи, роги, й це ревище тонуло в кам’яному гуркотінні: трусилися, обвалювалися скелі. Над ними хмарою стояла курява — і чорний дим.

— Що вони роблять?!