Розділ шістнадцятий Не вір некроманту

Сарана штурмувала хребет.

Стоноги дерлися по стосах своїх загиблих родичів. Вершникам не потрібні були сходи, мотузки, альпіністське спорядження — вони просто перли, завалюючи пролами й щілини тілами найперших. Вони йшли по головах, по спинах, підіймалися на неприступні скелі та стрибали з них, розбиваючись, вистеляючи шлях тим, хто йшов слідом.

А проти них воювали скелі. Зсувалися, плювалися вогнем, кидалися уламками. Струшували з себе, як величезна тварина струшує комах зі зморшкуватої шкіри. Скелі воювали, викидаючи з тріщин полум’я і дим, знищуючи самих себе, розвалюючись, а Сарана все перла й перла.

У долині між двома хребтами її натиск трохи послабшав. Як вода, перш ніж ринути через греблю, збирається у велике озеро — так маси вцілілих вершників зібралися в купу, наче вариво в казані, й щохвилини їх більшало.

Я стисла Гарольдову руку. Він відповів мені кволим потиском; ми перелетіли другий хребет, вдалині змалювався замок, а просто під нами відкрилася невеличка ущелина на підступах до воріт.

Ущелина не була порожньою. Біля входу в печеру, величезного, як Тріумфальна Арка, нерухомо стояли десятки й сотні неживих істот — люди, звірі, величезні павуки, що з’явилися казна-звідки, ікласті снігові чудовиська, про яких я чула тільки в легендах; глибоко в печері горіли вогнища та смолоскипи, їхнє світло відбивалося в тисячах мерехтливих очей. Усі, до кого зміг дотягтися некромант, вибралися зі склепів і вирушили на війну, тож печера слугувала їм за польовий табір.

Мені гидко й страшно було на них дивитися. Але й погляду відвернути не вдавалось. І я дивилася на них, облізлих, ізсохлих — вони ніби з’явилися просто з фільмів жахів. Аж раптом вогні в печері всі разом згасли, бо їх заступив велетенський тулуб — назовні виліз дракон.

Гарольд раптом почав різко знижуватися. Його політ ось-ось мав перетворитися на падіння; зусиллям волі я змусила себе зробитися легкою-легкою, легшою за дирижабль, легшою за кульбабу, щоб небо притягало мене, тільки не земля…

Дракон із зусиллям виволік із печери останні метри хвоста. Він умер, напевно, від старості; луска на ньому облізла, можливо, ще за життя. Величезні крила тяглися по камінню. Дракон відійшов до самої брами й сів, похнюпився, опустив байдужу морду.

Пальці Гарольда стискали моє зап’ястя. На превелике моє полегшення, він не здався, не закричав: «Кидай!» чи іншу подібну нісенітницю. Він вирівнявся, піднявся вище, ми проминули браму між двох високих скель і, повільно піднімаючись, повернули до замку.

Добре, що в небі майже неможливо розмовляти. Вітер шумить.

Уздовж дороги, як і раніше, горіли смолоскипи, біля вогнищ метушилися люди — щось варили у величезних казанах, щось майстрували або просто тислися до вогню; навіть згори було видно, наскільки вони розгублені й пригнічені. Хтось побачив нас у небі здаля, й за мить усі роботи припинилися — люди дивились на нас, хтось махав рукою. Мертві арбалетники, які так само чергували на скелях, провели нас тьмяними поглядами: залізний череп був у Гарольда, й вони вирішили, що раз ми тримаємося за руки — я теж заслуговую на довіру.

Мертвий дракон стояв у мене перед очима.

Шуміло у вухах. Хотілося повернутись додому.

У чорній залі з високим склепінням і досі стояв обідній стіл. Біля столу сиділа людина в залізному нагруднику поверх шкіряної куртки. Гарольд вихопив меча:

— Деспот!

Чоловік повернув голову. Його зазвичай граціозні рухи тепер були повільними й важкими. І сам він здавався важким, як відлита з воску лялька.

— Ходімо звідси, Гарольде, — сказала я швидко.

Принц-деспот підвівся. Незграбно вклонився — мені.

— Що ти тут робиш?! — гаркнув Гарольд. По-моєму, це він з переляку так кричав.