Розділ шістнадцятий Не вір некроманту

— Не треба так робити.

— Як?

— З’являтися тихо, з-за спини.

— Вибач… Навіщо ти оживив дракона?

— Я не можу оживляти. Я підняв.

— Як ти посмів? Як ти…

— Тихше, — він підвівся й обернувся, ховаючи за спину мокрі руки. — Йому однаково. Він мертвий. А я воюю із Сараною.

— Тобі його не шкода?

— А тобі людей не шкода? Лише драконів? Он які інфантильні в нас маги дороги…

— Навіщо ти мене кликав? — я стисла руків’я Зшивача, начебто шукала його підтримки. — Дивлюся, в тебе все нормально, допомога не потрібна…

— Потрібна, — він глибоко зітхнув. — Спасибі, що прийшла.

У його чорних очах зовсім не видно було зіниць. Чи то вони повужчали, ніби макові зернятка? Чи навпаки, розширилися, заповнили дуже темну райдужну оболонку. Руки він, як і раніше, тримав за спиною.

— Що з тобою? Що з руками?

— Нічого… Я чаклував.

— Покажи!

Він посміхнувся й простяг мені долоні. Вони були ніби в червоних рукавичках; кінчики пальців почорніли, шкіра висіла лахміттям.

— Максе! Та що ж ти… Як ти взагалі… Це ж… У мене посох, я можу…

— Ну чого ти голосиш, Ліно. Я не дитина.

Він втупився у свої долоні. Шкіра сходила, немов зміїна, клаптями летіла за вітром. Пальці повільно блідли, вкриваючись новою рожевою шкіркою. Я згадала свої долоні після роботи Зшивачем; серце стукотіло десь у горлі.

— У житті стільки не чаклував, — очужіло мовив Максиміліан. — Сили не вистачило, щоб вчасно підлікуватись. А в озері вода холодна. Дуже, дуже холодна.