Розділ двадцять четвертий Деспот

Від напруження в мене заболів живіт. У цій людині було щось моторошне, заворожливе, у його присутності трусилися коліна. Мені доводилося бачити багато чудовиськ і страхопудів на своєму віку, але він був особливий — може, тому що чудовисько ховалося в людській оболонці. Воно жило у звичайному юнакові з приємним, навіть гарним вилицюватим обличчям. Я знала, що не здамся в жодному разі, але відчуття поразки вже здолало мене. Я не збиралася перемогти, ні. Я збиралася із честю вмерти.

Він підніс арбалет, стріла дивилася мені просто в перенісся. Чи зможу я відіпхнути її, як колись відштовхувала ножі? Слабість заповнювала мене, як прокислий заварний крем, і мені здавалося чомусь, що ця стріла вже стирчить у мене межи очей. Напевно, я побачу її, перш ніж упаду…

— Ну ж бо?

У цей момент за спиною принца-деспота з’явилося бліде, наче місяць, лице його брата. Принц-бранець випрямився. Принц-деспот побачив, як переметнувся мій погляд, і хотів уже відскочити від клітки, але чорна вузлувата мотузка впилася в його горло й потягла назад.

Принц-бранець стояв, дивлячись у темряву, все сильніше й сильніше затягуючи мотузку на шиї брата. Принц-деспот упустив арбалет, руки його вчепились у мотузку, я була впевнена, що вона не витримає й порветься, але принц-бранець, схоже, плів її не один день, плів старанно й на совість. Принц-деспот захрипів.

— Він задихнеться!

Принц-бранець повернув голову. Розгледів у темряві мої очі:

— Зачаруй його. Інакше я його задушу.

— Не треба!

Я піднесла посох. Згадала, як знеболювала рани. Дія приблизно така ж, тільки сила стократ більша. Ну ж бо, долоні, німійте!

З першого разу не вдалося. Із другого теж. Принц-деспот хрипів і дряпав каблуками підлогу. Втретє у мене не просто долоні оніміли — мало руки не оніміли, а принц-деспот раптом обм’як і повис, як лялька.

— Він прикидається? — запитав принц-бранець.

— Ні. Відпустіть його!

Принц-бранець послабив хватку. Його знетямлений брат сповз на землю, принц-бранець опустився навколішки, все ще втримуючи петлю навколо його шиї.

— Не підходьте… до дверей, — промурмотіла я сухими губами.

Гримнуло так, що навіть дурні смужелиці кинулися навтьоки. Запахло гаром, пруття клітки погнулось, замок наполовину розплавився, двері клітки зависли на одній петлі. Я стискала посох, сама собі не вірячи: це зробила я?!

— Я нічого не бачу, — пошепки сказав принц-бранець.

— Ви вільні, — я задихалася. — Обережно, прути гарячі. Не обпечіться.

Він не рушав з місця.

— Відпустіть його. На хвилинку. Він паралізований. Ми його зв’яжемо, — кожне слово доводилося виштовхувати силою, як першокласника на шкільну сцену.