TextBook — Відпусти мене, погань!
Оберон у таборі, й він, напевно, спить, втомлений. Чи почув він мій заклик? Чи встигне прийти на допомогу?
Туманна баба посміхнулася, і потік туману заліпив мені рота.
— М-м-м! Гм-м-м!
Мною трусонули, як іграшкою йо-йо на шнурочку. Я перевернулася і вдарилася лобом об землю — поки що несильно, ледве-ледве…
Вона гралася. Їй дуже хотілося помститися мені за ту колишню перемогу. Коли ще в мене був посох, коли я була ще магом дороги, коли билася за своє Королівство.
Я борсалася, як муха в павутині, проте й не думала здаватися. Я навіть примудрилася злетіти, однак липкі нитки тягнули донизу. Що ж, це навіть справедливо, я помру в боротьбі, як помер Ланс, і тим самим…
Лане?!
Спочатку почулося шипіння, неначе в тисячі будинків одночасно прорвало водопровід. Потім високо наді мною захиталося каміння. Нитки туману, що обплутали мене, напружилися, явно збираючись мене задушити. Туманна бабища, сіро-буре товсте чудовисько, підняла свою круглу набряклу голову…
І каміння зірвалося з верхівки скелі, вилетіло, мов снаряди з пневматичної гармати, і вслід за камінням хлинула вода. Мить — і бабищу накрило повністю, закидало камінням, залило суцільним потоком. Заверещав і заклубочився, немов у лазні, туман. Струмок на ім’я Ланс знайшов час, щоб вирватися з пастки і стати нарешті річкою.
Я зрозуміла, що можу рухати руками й ногами. Маленький камінь боляче вколов у плече. Мене підхопило й завертіло, як на водяній гірці, я захлинулася і майже потонула. Вхопила ротом повітря, закашлялася і зрозуміла, що лежу на підстилці з м’якого глибокого моху, а поряд тече до моря невелика швидка річка і в глибині її тануть, розчиняються каламутні плями…
Здалося мені чи ні, що я бачу серед хвиль худорляве обличчя із завжди холодними очима?
Ким би ти не був — спасибі, Лансе.
* * *За кілька днів знову відбувся суд — так, проста формальність. Оберон оголосив, що принца Олександра і принцесу Ельвіру відтепер пробачено, їхній шлюб визнано дійсним і вони можуть жити, де хочуть і як хочуть.
Принц і Ельвіра вислухали новину з кам’яними обличчями.
— Він позбавив мене спадку, — сказав принц, коли ми вийшли з шатра. — «Жити, де хочуть»… Іди куди хочеш, чи що?
— Досить пхинькати, — сказала я сердито. — Усе в твоїх руках. Люди працюють, між іншим, а ти хоч би цеглинку подав!
Принц здивовано глянув на мене.
Люди справді працювали. І замок ріс — працею чи з допомогою чаклування, а навколо нього розросталося майбутнє місто, з’явилися перші вулиці, і ми з Обероном, то всерйоз, то граючись, придумували їм назви…
— Ліно, зайди, будь ласка.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Цикл "Ключ від Королівства"» автора Дяченко М.Ю. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ двадцять дев’ятий Усе заново“ на сторінці 9. Приємного читання.