Розділ двадцять дев’ятий Усе заново

— Скоріше, пробачив. Як і вас.

Ельвіра неприємно посміхнулася, однак і далі мовчала.

— Коли буде суд, знаєш? — після паузи запитав принц.

— Коли замок добудують. Чи раніше. Та яке це має значення? Я ж кажу — пробачив…

— А нам не потрібне його пробачення, — сердито сказала Ельвіра. — Ми самі по собі. І скажи йому, хай тебе більше не присилає.

— А він і не присилав! Я сама…

Ельвіра посміхнулася ще противніше і назавжди перестала бути схожою на Мальвіну.

— Так ми тобі й повірили… — буркнула вона.

Я подумала, що через них не тільки Ланс загинув, через них Оберон дав обіцянку, яка загрожує його життю. Я хотіла сказати, що вони дурні й егоїсти і всіх судять по собі. Я хотіла сказати, що дарма сюди приперлася пізно ввечері — не хочуть по-доброму, ну й не треба…

Натомість я мовчки повернулася й пішла назад у ліс. Ішла й слухала хрускіт гілок під чобітьми, дивилася нічним баченням — плаский світ без тіні, без об’єму.

Може, політати?

Я не пробувала літати відтоді, як Оберон підібрав мене на березі під скелею. Дуже неприємні спогади. Жахливі. Та й хто літає вночі, тільки сови та кажани…

Я зупинилася біля струмка на ім’я Ланс. До нової межі Королівства було лише десять кроків, однак мені раптом стало чомусь дуже холодно.

Мерзлякувато потираючи долоні, я підвела голову…

І побачила її.

Її неможливо знищити.

Її неможливо забути — розпливчасте сіре тіло, ніс-картопля і очі, схожі на дві бродячі ями. Вона чекає, поки ти розслабишся, поки ти повіриш у свою перемогу, поки ти думатимеш зовсім про інше — і тоді з’явиться перед тобою у всій своїй потворності. Якби в мене був посох, я б знала, як її зустріти, однак у мене не було при собі навіть складаного ножика.

Межа! Кілька кроків — і вона не зможе мене дістати!

Бабища посміхалася чорним ротом. Це був її останній шанс — уже завтра тут буде Королівство, де немає місця повелительці туману.

Я кинулася бігти. Потік туману, довгий як кишка, перехопив мене і повернув на місце. Тепер я висіла над землею, обплутана пружними жовтуватими «шмарклями», безпорадна, паралізована не стільки жахом, скільки образою: як же так?! Королівство облаштувалося… Все хороше тільки починається… І я вже разів сто могла піти додому!