Розділ двадцять дев’ятий Усе заново

— Дається ім’я тобі — Ланс, на честь воїна, що поліг у бою. Звися так, і тільки так, навіки-віків.

Вода раптом зашипіла, неначе напір її збільшився вдвічі. Полетіли зі скелі бризки, впали в потік кілька дрібних камінчиків, струмок скаламутився, завирував і знову заспокоївся, ніби заснув.

— Він що, зрозумів?! — запитала я приголомшено. — Це що… насправді? Він знає своє ім’я? Так?

— Ліно, — Оберон дивився в небо, — це ж нове Королівство, воно росте, нічого чарівнішого й прекраснішого не буває на світі. Тут ти з кожним деревом можеш говорити, і воно тобі відповідатиме…

— Справді?! А чому ж ми їх рубаємо?

— Ми рубаємо тільки ті, що дозволяють себе зрубати… Вони продовжують себе в Королівстві. Власне, як ми. Як Ланс. Як я…

— Але ви живі? — швидко запитала я.

Зашуміла вода. Збурився чорторий. Оберон мовчав.

— Ваша величносте?

Він усміхнувся.

— Знаєш… Нам потрібно придумати ще стільки імен! Там є озеро в горах. Скоро ми побачимо над ним драконів.

— Ваша величносте, — я витерла кулаком сухі очі. — Присягніться, що якщо вашому життю загрожуватиме небезпека, ви покличете мене на допомогу.

— Розумієш, Ліно…

Я вперто дивилася йому в очі.

— Присягайтеся. Негайно.

Він мовчав. До його бороди прилипла павутина.

— Ви не довіряєте мені? — я сердилася. — Присягайтеся!

— Присягаюся, — сказав він дуже тихо.

Проте я почула.

Коли ми повернулися на будівельний майданчик і під’їхали до майбутнього замку, я роззявила рота. Уже зводили стіни! Роботу, на яку в цих умовах мав піти принаймні місяць, було зроблено за один день. Мов за помахом чарівної палички.