У дальньому темному кутку ще хтось лежав, проте я не хотіла його розглядати. Обережно обминувши рештки на сходах, рушила вгору. Зруйнований замок був порожній, тільки тенькання мого серця, дихання й тужливе бурчання в животі порушували тишу. І я було зовсім уже заспокоїлася, коли назустріч мені із-за рогу виступив хтось чорний, невисокий, із зеленими пломеніючими очима.
— А-а-а!
Струмінь вогню шугонув із посоха. Чудовисько зникло — не померло і не втекло, а просто розтануло. Трясучись, я заглянула за ріг. Переді мною висіли на стіні залишки срібного дзеркала, колись майстерно відполірованого, а зараз закопченого начорно, з рваною діркою посередині.
— Оце так, — сказала я жалісливо.
Через кілька маршів висіло ще одне дзеркало, і те, що я в ньому побачила, несподівано мені сподобалося. Дівчинка, котра дивиться на мене із задзеркалля, була, звичайно, замурзана й розпатлана, з губами, обкиданими лихоманкою, з подряпиною на носі, але очі, налиті зеленим вогнем, вселяли повагу. Від одного такого погляду нормальна людина тікатиме, не озираючись. Навіть чудовисько сто разів подумає, перш ніж напасти. До того ж дуже переконливо виглядав посох: я тримала його недбало й водночас міцно, видно було відразу — це не іграшка і не бутафорія. Набалдашник палиці розгорявся то теплим зеленим, то похмурим червоним вогнем.
От якби Оберон мене зараз побачив…
Після цієї думки відразу щезло бажання милуватися собою. Зітхнувши, я рушила далі — треба було відшукати безпечну дорогу вгору.
* * *Чорна від кіптяви, сякаючись і чхаючи, я вилізла на вершину обгорілої башти саме тоді, коли з-за лісу визирнуло сонечко.
Я замружилася, змінюючи нічне бачення на денне.
Розплющила очі й знову замружилася від яскравого світла навколо, від вітру, що забивав дихання, від сяйва сонячного диска, половина якого ще ховалася за горизонтом. Потерла запалені повіки. Глянула втретє.
Клубочився туман над напівмертвим ліском, де ми блукали багато днів. Десь там сіра зла бабища. Стежить за нами чи втратила наш слід? Хоче нас занапастити чи взялася зараз за Оберона та його людей?
Чи їй достатнього того, що в Королівстві — розкол? Ох, не вірю я: такі баби все доводять до кінця…
Я зітхнула. Пора заборонити собі такі думки — опісля завжди хочеться лягти й померти. А помирати ніяк не можна — хто тоді відповідатиме за принца й Ельвіру? Обережно перенесла вагу тіла з однієї ноги на іншу (жодна сходинка тут не викликала великої довіри). Глянула на захід — туди, куди сонячне проміння ще ледве-ледве проникало.
Теж ліс. Однак начебто здоровіший. Дуби? Сосни? Клятий туман… У кронах є просвіти і чималенькі. Поляни? Пологий схил… А що там далі? Там, за лісом?
Туман розсіювався, мов натовп, сонячне проміння розштовхувало його, притискало до землі. Я примружилася вдивляючись. У мене міцнішало відчуття, що ризикований шлях на башту. Там щось є, на південному заході. Зараз сонце підніметься вище, і я побачу…
Небо. Синє небо. Більше нічого. Крутий схил? Низина? Яр, чи що?
Стривай, стривай. А чи небо це?
Море.
Наче потік холодної води, шкіру всипали сироти — від потилиці до п’ят. Море! Там море! Я знаю, куди йти!
Я набрала повітря, щоб закричати на повні груди. У цю мить камінь під моїми підошвами раптом вирішив, що він дуже довго був частиною старих сходів.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Цикл "Ключ від Королівства"» автора Дяченко М.Ю. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ двадцять перший Поневіряння“ на сторінці 5. Приємного читання.