TextBook — Тихіше, — сказала раптом Ельвіра. — Ви нічого не чуєте?
Ми з принцом одразу замовкли.
Здалеку долинав шум. Спочатку він був ледве чутним, майже невиразним, проте вже за кілька хвилин можна було розібрати кінський тупіт. Брязкіт металу. Гуркіт коліс. І — від цього звуку мене мороз пробрав від маківки до п’ят — спів сурми. Знак, що похід триває і обозу не можна відставати…
— Оберон іде! — прошепотіла я із жахом і захопленням. — Це наші…
Ельвіра й принц зблідли так, що навіть відблиски вогню в печі не додавали їхнім обличчям теплішого відтінку.
Гул каравану наближався.
— Стривай! — пошепки благав принц. — Стривай… хвильку…
А в мене й самої зникло бажання бігти назустріч. Бо ж доведеться відповідати. Просто зараз, негайно, вже. І що я скажу?!
Ми втрьох припали до маленького віконця. Ось з’явилися прапорці на списах… Білий кінь і його вершник, на голові вершника блищала корона…
Це був не Оберон.
Завмерши, стиснувши долоні одне одного, ми дивилися, як з’являються люди. Вершники й піші. Карети. Вози. Знову вершники… Багато, довгенька вервечка, ціле Королівство…
Ніч просвічувала крізь їхні тіла, зодягнені у лахміття. Сірі слуги-примари крокували за обозом. Примара-король сидів на дохлому коні, стирчали крізь шкіру круглі кінські ребра. На ногах у піших дзенькали іржаві залізні черевики. Примара-сурмач підняв іржаву сурму…
Тільки не привал! Будь ласка! Тільки не привал!
Сурмач зіграв «довгу дорогу».
Караван проминув замок, навіть не глянувши на нього. Хвіст процесії давно розтанув у темряві, а ми все ще стояли біля віконця, тримаючись за руки й не вимовивши ані звуку.
* * *Цієї ночі я не спала зовсім. Я думала про наше Королівство — те, що ми залишили. Про Оберона. Про Гарольда і його матір.
А якщо на них чекає така ж доля? Якщо вони не знайдуть прихистку і будуть приречені блукати вічно, безупинно, у залізних черевиках?
Піч вистигла, в будиночку похолодало. Я вийшла (наближався світанок) і відправилася на розвідку.
Обійти замок навколо не вдалося: протилежний схил горба був помежований ярами і затягнутий колючими кущами. На дні рову булькало якесь багно. Я обережно перейшла міст, увійшла у відчинені ворота й нерішуче зупинилася.
Пустка, гнилизна, запустіння. Іржава зброя на підлозі. Людський кістяк на підступах до сходів, поряд зламане тьмяне лезо — ким би він не був, та все ж померти йому пощастило на бойовому посту…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Цикл "Ключ від Королівства"» автора Дяченко М.Ю. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ двадцять перший Поневіряння“ на сторінці 4. Приємного читання.