Розділ двадцять перший Поневіряння

Хрясь!

Падаючи, я вхопилася однією рукою за край стіни. Піді мною загуркотіло, знизу піднялася стовпом пилюка, оповила мене не гірше, ніж густий туман…

Якби я навчилася літати!

Я спробувала підтягтися на одній руці. Ноги мої зашкребли по каменю, шукаючи опертя.

Начебто намацали крихітний виступ… Я обіперлася підошвами, всім тілом притиснулася до чорної стіни…

Пальці зісковзнули. Я полетіла вниз.

Ніколи в житті не ламала кісток — отаке щастя. Були розтягнення й удари, переломів — ніколи.

Я лежала на купі каміння, яке недавно було сходами. Наді мною яснів клапоть неба в рамці закопчених кам’яних зубців. Нічого собі я летіла! Як там мій хребет?!

Так, руки начебто слухаються. А ноги?!

Я підвела голову. Глянула на свої ноги в чорних від кіптяви чоботях. Права у відповідь на моє зусилля ледве-ледве ворухнула стопою, наче заспокоюючи мене: тихо, Ліно, все гаразд…

Ліва лежала, якось дивно вивернувшись. Я придивилася… у мене потемніло в очах.

Це не просто перелом. Це перелом, як кажуть лікарі, зі зміщенням. Може, взагалі відкритий. Ма-мо…

Спокійно. Тільки не панікувати. Ніхто мені не допоможе — принц і Ельвіра навіть не знають, де я. А здогадаються — не наважаться ввійти до замку. А коли наважаться, не знайдуть дороги. А якщо і знайшли б — чим вони мені допоможуть? Ну чим?

Нога набрякала, починала пульсувати. Це поки що я не відчуваю болю. А що буде за кілька хвилин?

Страх заважав думати. Страх не давав ворухнутися. Я, як муха, завмерла на краю паніки, ще мить — і впаду в яму, з якої нема вороття. Мене чекає довга, болісна смерть…

І чому туманна бабища не вбила мене відразу?

Навіщо я взагалі погодилася на безглузду пропозицію безглуздого Оберона? Як він міг затягти дитину у світ, де нема гарантії на щасливий кінець? Як він смів так ризикувати мною?

Оберон!

«Кістки тобі зрощувати рано…»

Саме час.