Розділ вісімнадцятий Новий світ

На розвідку ми поїхали втрьох — Оберон, я і Гарольд. Фіалк ішов вихилясом, бешкетував, топтав ромашки кошлатими копитищами і то зводив, то розпрямляв крила.

— Як гарно!

Я приклала долоню до очей. Під променями полудневого сонця цей світ подобався мені ще більше, ніж уранці, здавався ще теплішим, ніж при заході.

Погойдувалися гілки сосен над водою. Шумів удалині водоспад. Озером прокочувалися хвилі, набігали на берег, розбивалися, залишаючи хвилясті сліди на піску. Цікаво, чи тепла тут вода? Чи можна скупатися?

— Ваша величносте, — запитав Гарольд, — а де Лане?

— У селищі. Торгується із цими… ощадливими господарями. Обіцяють і коней, і вози, і все, що потрібно в дорозі, натомість ми повинні будемо дещо для них зробити. Щонайменше млин полагодити, частину лісу розчистити, вилікувати дружину старости від гикавки…

— Зачекайте, — мимоволі перебила я. — Які вози? Адже ми тут залишаємося?

Гарольд глянув на мене і відвів очі. Оберон, як зазвичай, дивився серйозно й прямо.

— Ми не можемо тут залишитися, Ліно. Відновимо сили, наберемо харчів і вирушимо в дорогу. Це місце нам не підходить, — відповів Оберон.

— Але чому? Чому?!

— Тому що — ходи-но сюди…

Мій Сірий опинився пліч-о-пліч з Фіалком. Оберон нахилився до мене, затулив мені долонею очі. Крізь щілинку між його пальцями я глянула на чудовий світ навколо: сірий, запорошений, порожній. Потріскане дно висохлого озера, чорні скелети сосен…

— Ні! — я відсахнулася. — Що це?

Оберон подивився на Гарольда. Той поривчасто зітхнув.

— Пам’ятаєш, я дітям фокуси показував?

— Ну?

— А ти сказала, що тут викликають подив не чудеса?

— Ну і що?

Цього разу Гарольд глянув на Оберона, ніби прохаючи про допомогу.

— «Тонкий» світ тут настільки потоншав, що його майже немає, — тихо сказав Оберон. — Засновувати тут нове Королівство — все одно що у ванні рибу ловити.