Розділ чотирнадцятий Маги в дорозі

— Мені здається, — сказала я обережно, — його величність справедливий…

— Так, — Ельвіра кивнула, проте усмішка її була якоюсь надто сумною. — Звичайно, справедливий. Ліно, його високість сказав, що у себе вдома ви вчитеся в школі.

Вона не дуже вправно змінювала тему розмови.

— Умгу, в школі. — Я пригадала, що справді щось таке говорила принцу. — А що?

— Розкажіть, — жадібно попросила Ельвіра. — Мені так хотілося б… Побувати в справжній школі. Хоч разочок.

Я розтулила рота, щоб її заспокоїти — нічого хорошого вона не втратила. Бути принцесою-нареченою значно веселіше, ніж кожного дня вставати ще й на світ не займалося, нап’ялювати безглузду форму, брати важеленний рюкзак із нудними книжками и плентатися туди, де тебе дратуватимуть, тобі допікатимуть, дорікатимуть, а потім ще й кричатимуть, бо ти переплутала плюс і мінус чи, наприклад, забула вдома спортивні штани. Усе це вже вертілося у мене на язиці, однак Ельвіра дивилася на мене своїми виразними очима, небесно-синіми, захопленими, і я, пересилюючи себе, подумала: «Навіщо псувати людині свято?»

— Школа, — почала я, спершу червоніючи, а потім все більше й більше захоплюючись, — це така величезна будівля. Кожен, хто має право туди ходити, називається учнем. І йому купують на шкільному базарі чудову форму, щоб усі люди на вулиці бачили — йде учень. Вранці ми розсаджуємося кожен за свій стіл, приходить учитель, і тут… починається таке!

— Що? — Ельвіра слухала, роззявивши рота. Очі її, і без того немаленькі, стали просто величезними — як у Мальвіни, яку хтось дуже налякав.

— Уроки! Це шалено цікаво. То скелет притягнуть. То в банці іскри скачуть. То як почнуть писати на дошці — просто дух захоплює!

Ельвіра мрійливо усміхалася. Мені стало соромно — вийшло так, ніби я знущаюся з принцеси-нареченої.

— А… де його високість? — цього разу уже я незграбно змінила тему.

— Не знаю, — сказала Ельвіра, і її очі з мрійливих стали сердитими. — Гуляє з дівчатами. Чи в батьковому шатрі… Ліно, як я вам заздрю.

— Чому?

— Бо ви маг дороги. Ви необхідні королю, Королівству, і ви це розумієте… У вас є справа, справжня справа — охороняти нас від чудовиськ. А я можу тільки…

Вона замовкла й закусила губу. Здається, вона шкодувала про свої слова. Вони вирвалися у неї самохіттю.

— Але ж ви принцеса, — сказала я підбадьорливо.

Вона махнула рукою.

-А знаєте, яке було у нас Королівство? Дві корови, дві кози, один міністр і один кат. Батько сам сказав: ходи, дочко, шукай собі принца… Я й пішла. Босоніж. Ноги стерла до крові. Зате тепер принцеса-наречена. Поталанило.

З тону й голосу Ельвіри виходило, що доля їй випала не надто щаслива. Я не могла її зрозуміти.

— Ви… не товаришуєте з принцом? Сваритеся?