Розділ чотирнадцятий Маги в дорозі

Принц полегшено зітхнув.

Цікаво, які це в них таємниці?

Оберон повернувся пізно ввечері. Я вже дрімала, коли за мною прибіг начальник варти.

— Ліно! Тебе до короля! — повідомив він.

Я і зраділа, і злякалася. Прихопила про всяк випадок посох — раптом знову візьмуть у розвідку?

Оберон стояв посеред шатра, вигляд у нього був утомлений і якийсь невиразний.

— Ліно, добрий вечір… Як справи?

— Добре… ваша величносте.

— Я хочу тобі сказати одну важливу річ. Потім можу забути, а це дуже серйозно… Я навчу тебе, як повернутися у твій світ. Одним кроком. Без моєї допомоги.

— Зараз? — я мало посоха не впустила.

— Ні, не зараз. Коли Королівство осяде на місці, пустить коріння й збудує замок. Тоді. Якщо мене не буде поряд.

— Як це вас не буде поряд?

Він глянув мені в очі.

— Я хотів сказати, якщо мене вб’ють. У нас попереду небезпечна дорога. Дуже небезпечна.

Я дивилася на нього, не знаходячи слів. Те, що він казав, було неможливе. Як це — його вб’ють?!

— Отже, ти подумки малюєш лінію… посохом, зосередившись на чомусь, заради чого тобі необхідно повернутися. Це може бути людина чи абстрактне поняття, це неважливо. Потрапити у свій світ насправді легко, набагато важче, ніж проникати в чужий… І робиш цей крок. І ти вдома — сидиш собі на лавці, падає сніг…

— Ваша величносте, — сказала я тремтливим голосом, — вас не можуть убити.

Він усміхнувся. Поклав руку мені на плече.

— Я ще живий, як бачиш, і вмирати не збираюся. Але якщо не передбачу таку можливість — буду дурнем чи злочинцем. Ти все запам’ятала?

Я повернулася до місця своєї ночівлі — до шатра-намета на березі крижаної річки, — мов п’яна, не бачачи, куди йду. Наступила в темряві Гарольдові на ногу.