Розділ чотирнадцятий Маги в дорозі

— Ти чого?!

— Вибач.

— Ти чого? — запитав він уже іншим тоном. Зрозумів, що мені зле.

— Гарольде…

Я затнулася. Мені треба було з кимось поговорити. От як просто в розвідці чи в бойовому строю — тільки поглядай навсібіч, тільки встигай знищувати чудовиськ… І як важко, коли треба поговорити, а не знаєш, із чого почати.

— Гарольде… А ти свого батька пам’ятаєш?

Він не чекав такого запитання.

— Пам’ятаю, звичайно… А що? — здивувався він.

— Він… загинув?

— Так, — на щастя, Гарольд говорив спокійно. — Вони, моряки, завжди прощаються назавжди, коли йдуть… Мені було десять років.

— А від мене пішов батько, — сказала я ображено.

— Як пішов?

— Дуже просто. Зібрав свої речі й пішов. Я була ще маленька, проте пам’ятаю. Я думала, він хоча б зателефонує потім… Однак він жодного разу не подзвонив! Навіть не поцікавився, як я! Краще б…

Я затулила собі рота долонею.

— Краще б він помер? — закінчив за мене Гарольд.

— Так не можна говорити.

— Я знаю, що не можна… А навіщо ти про це почала?

Ми сиділи поруч на згорнутому в рулон матраці. Табір засинав. Темне небо мерехтіло, немов легка блискуча тканина від подуву вітру. Шуміла крижана річка.

— Принц ненормальний, — сказала я сумно. — У нього такий батько… А йому все не подобається.

— Що не подобається?