Розділ «36»

Харитонову здалося, що стало темніше, він глянув угору – там усе так само сяяло сонце на абсолютно безхмарному небі. Відчувши раптом втому в ногах, мандрівник сів просто на брук і зняв із плечей речовий мішок.

Люди в цивільному покинули крейсер і спустилися на пристань. Один із них підійшов до трьох, які шепотілися, і чітко по-військовому щось доповів, на що троє кивнули. Після цього люди в цивільному пішли за ріг ближнього будинку.

Прозвучала коротка команда. Робітники на крейсері заметушилися, швидко зібрали інструменти й зійшли по трапу вниз.

Із-за естради вибігли двоє міліціонерів. Один із Трьох поманив їх пальцем і, коли вони підійшли, щось сказав, сердито змахуючи рукою.

Другий, що відрізнявся від двох інших лише великою бородавкою на підборідді, ворушив губами, ніби говорив сам із собою, й дивився на крейсер.

І раптом один за одним пролунали два вибухи; над кораблем піднялися дві димні хмари.

Керівник із бородавкою повернув голову до музикантів і кивнув. «Хотят ли русские войны?!» – вигукнув диригент. Оркестр заграв вищеназвану пісню.

Крейсер дав крен. Його палуба, що височіла метрів на п'ять над пристанню, почала опускатися. Здавалося, це не корабель іде на дно, а хтось витягнув пробку, і море, як вода у ванні, йде кудись по невидимих трубах. Помутнілим поглядом мандрівець дивився на гинучий корабель. Не відводячи від нього погляду, підняв із землі речовий мішок, зробив декілька кроків до пристані й раптом почув жіночий крик. Озирнувся й помітив, як шарпнулась убік жінка з натовпу іноземних кореспондентів, злякавшись щура, що вискочив із-під ніг.

А щур уже біг повз зрізану гарматну башту до тонучого крейсера, біг швидко, немов розганяючись для стрибка.

Палуба крейсера майже порівнялася з пристанню. У Харитонова від хвилювання перехопило горло.

– Стій, дурню! – заволав він щурові. – Куди ти? Потонеш!!!

Але звірок, розігнавшись, стрибнув на залізну палубу і зник серед споруд. І тільки тихий дріб його бігу прозвучав у тиші, що несподівано настала. Потім завирувала вода, що поглинула палубу.

На обличчях кореспондентів, які спостерігали за одностороннім роззброєнням, з'явилася розгубленість.

Корабельні споруди та щогли з антенами зникли під водою. Але тиша тривала. Люди нерухомо стояли на пристані, й навіть запізніле клацання фотоапарата не злякало тишу.

Харитонов заплющив очі й до болю у вилицях зціпив зуби.

– Щури біжать із тонучого корабля, – промовляв він подумки. – Щури біжать із корабля… з одного тонучого корабля на інший.

Права його рука потягнулася до шнура. Сірники були вже в лівій руці.

Він розплющив очі й запалив сірник. Повільно підніс його до шнура. Шнур заіскрився…

Різкий удар звалив його. Перед його обличчям чиїсь чоботи затоптували іскристий кінець бікфордового шнура. Харитонов лежав і дивився, як чинить опір вогонь товстим гумовим підошвам. Але тут чобіт ударив його в обличчя, і червоні кола попливли перед очима.

Кореспонденти ожили і знову заклацали камерами, спостерігаючи, як люди в цивільному, потоптавши ногами дивного бородатого чоловіка в старій військовій формі, взяли його під руки й укинули в легкову машину.