Розділ «36»

– Щось ви аж надто мовчазний. – Слідчий зітхнув. – Адже ми з вами ще не почали розмовляти по-справжньому! Ми ще тільки знайомимося.

Будь-які вирази на обличчі у слідчого мали неприродний вигляд, і тому дивне відчуття виникло в заарештованого. Кожна фраза, мовлена грайливим тоном, звучала зовсім не жартівливо, в кожному погляді була присутня дивна, трохи сумна усмішка, в рухах тонких губ була гордовитість і втома.

– Давайте повернемося до кабінету! – сказав він Харитонову.

Знову зайняли свої місця: слідчий сидів за столом, навпроти – Харитонов. Берутов простягнув Харитонову зошит і ручку.

– Напишіть детальну автобіографію, складіть список родичів із адресами. Особливо детально викладіть, чим займалися в повоєнний час. Коли все це зробите, ми продовжимо.

Слідчий натиснув кнопку, і до кабінету ввійшов наглядач.

– До побачення! – Берутов простягнув було руку, але тут же її опустив.

Харитонов, не попрощавшись, пішов до дверей.

– О, який неввічливий! – буркнув наглядач.

Стискаючи в руці зошит і чорнильну ручку, заарештований знову пройшов довгими глухими коридорами, слухаючи відлуння своїх кроків. У камері він побачив сусіда, що грав на своїх нарах у карти з маленьким хлопчикоподібним чоловіком, одягненим у смугастий арештантський одяг із номерною биркою на грудях.

Цей справжній арештант мав вигляд гостя в їхній камері, тому що ні сусід у його сірих штанях і блакитній сорочці, ні сам Харитонов у своєму вицвілому від часу «хебе» не були схожими на ув'язнених.

– Привіт, мовчун! – крикнув сусід. – У карти збацаєм?!

Харитонов похитав головою і ліг на свої нари, втупився в самотню муху, що сиділа на стелі.

– Так, не пощастило тобі з сусідом! – пробурчав смугастий гість. – Із шпигунами сидіти нудно. Хочеш, я замовлю слівце оперові, щоб тебе до наших перевели?

– Звичайно! – зрадів сусід.

– А скільки тобі ще допитів залишилося? – запитав гість.

– Один, напевно.

– Тоді порядок! Через день-два будеш у розкішному місці!

Вони говорили й кидали карти на нари. Муха покинула стелю і, дзижчачи, полетіла вздовж стін у пошуках виходу. Харитонов стежив за нею, думаючи про те, що навіть муха може бути ув'язненою. Дзижчання мухи та некваплива балачка сусідів, які грали в карти, раптом перенесли Харитонова в якесь по-літньому жарке місце, в тінь дерева, за яким жовтіло поле. Він заплющив очі, й так легко стало на душі, мовби він усе ще продовжував свій шлях до невідомої мети, мовби тягнувся все ще за ним бікфордів шнур, прив'язаний до лямки речового мішка. Він дрімав, чуючи крізь дрімоту дзижчання мошви, що маленькою хмаркою кружляла під гілками і, мабуть, теж насолоджувалася тінню.

І раптом прийшов Голос. Знайомий голос, який тільки знову постарів. Прийшов як людина. Опустився навпочіпки, нахилився до вуха і зашепотів: