Розділ «36»

Харитонов підвівся. Хвилин п'ять вони йшли коридорами вздовж однакових залізних дверей і слухали гучне відлуння своїх кроків, що розносилося по всій будівлі. Піднялися сходами із дротяною загорожею в два людських зрости. Пройшли крізь подвійні ґратчасті двері й опинилися в наступному коридорі.

– Не люблю!!! – заволав хтось істеричним голосом, і Харитонов, сторопівши, зупинився.

– Давай-давай! – підштовхнув його в спину наглядач. – Це він не тебе не любить.

Зупинилися біля коричневих дерев'яних дверей. Наглядач увічливо постукав.

– Входь! – відповіли звідти.

Наглядач підштовхнув Харитонова, і вони зайшли до кімнати, в якій сидів худорлявий чоловік років сорока, одягнений у цивільне. Коротке волосся було зачесане на проділ. На лацкані піджака висів латунний «ромбик» якогось інституту.

– Довго ж ви до нас ішли! – привітно мовив він.

– Ледве ноги пересував, – обурився наглядач. – Тільки який шум у коридорі почує – зупиняється!

– Так… – гмикнув хазяїн кабінету, прибравши з лиця усмішку. – Сідайте! А ти там почекай!

Харитонов сів на стілець навпроти худорлявого.

– Мене звуть слідчий Берутов, – сказав той. – А як вас?

– Молодший матрос Василь Харитонов.

Слідчий посміхнувся.

– Як називався ваш крейсер? – єхидно запитав він.

Харитонов не відповів.

– Гаразд, пора говорити серйозно! – Слідчий встав і, упершись долонями в поліровану поверхню столу, сказав: – За спробу терористичного акту вас чекає вища міра, і це у кращому разі. Я не говорю зараз про гірший випадок. Так от, якщо ви не хочете дізнатися, що таке гірший випадок, – будьте гранично щирі зі мною, адже я – ваш слідчий!

Харитонов мовчав.

Берутов сів і незадоволено втупився в цього рудобородого з розбитим обличчям чоловіка.

– Отже, ваше справжнє ім'я?

– Василь Харитонов.