Розділ «19»

Так поступово затих у нім страх, і в душі знову запанував мир і спокійне бажання жити.

Наближався вечір, згущуючи вуличні барви й порушуючи прозорість повітря. Помітивши, що в будинках навпроти засвітилися два вікна, Харитонов теж увімкнув світло, і відразу всі речі в кімнаті мовби ожили, змінили забарвлення, створивши тим самим якийсь неповторний заколисуючий затишок. Зелена кушетка при м'якому світлі маленької лампочки, що звисала з низької стелі, здалася пухнастою. Стіл, овальний коричневий стіл, на який Харитонов раніше й уваги не звернув, мінився полірованим блиском, а стіни, обклеєні газетами, раптом склали єдиний чотиристінний килим із рівномірними візерунками з бісерних рядків текстів і прямокутників фотографій на злегка пожовклому тлі. На залізному полуторному ліжку з хромованими спинками, увінчаними важкими литими кулями, пірамідою було викладено три подушки, на верхній був вишитий червоно-зелений півник, і лише покривало – полотно хворобливо-салатового кольору – тривожило око і трохи порушувало створену ідилію.

Незабаром, порушивши тишу, зазвучали кроки людей по бруківці. Грюкнули двері в будинку і заскрипіли дерев'яні сходинки.

Зайшла Євдокія і, привітно кивнувши гостю, з двома сумками в руках зникла на кухні. Звідти вже вийшла переодягненою, тримаючи в руці тільки одну матер'яну сумку.

– Ну як, не нудьгувалось? – дивлячись благальними очима, запитала вона.

– Якось ні, – загальмовано відповів Харитонов. – Прогулявся трохи.

– Ну нічого, зараз я вечерю наварю.

Після вечері, що складалася знову з вареної картоплі з хлібом, вона віднесла посуд і, знову всівшись за стіл, дістала з матер'яної сумки дивну сорочку хворобливо-салатового кольору з дуже довгими рукавами. Власне, це була і не сорочка, а щось середнє між зимовою солдатською білизною і светром, оскільки одягалася вона через голову і доходила майже до колін.

У руках Євдокії з'явилися великі кравецькі ножиці, й вона заклацала ними, вкорочуючи сорочку на добрих півметра. Харитонов мовчки стежив за її діями, насолоджуючись домашнім затишком.

Укоротивши сорочку, жінка попросила Василя прикласти її до себе й зробила надрізи на рукавах, позначаючи, на скільки вони мають бути вкорочені. Потім звичними рухами вона відрізала зайве у рукавів і попросила Харитонова приміряти.

Сорочка виявилась саме якраз і дуже теплою. Він із вдячністю подивився на жінку – першу жінку, що потурбувалася про нього. Захотів поцілувати її, простягнув руки, пригорнув до себе. І вона обняла його. Так, обнявшись, стояли вони довго, поки не втомилися ноги. Стояли й мовчали, боячись сказати щось невлад. Потім знову всілися за стіл, дивлячись одне на одного вже іншими очима.

Євдокія дістала із сумки ще одну таку сорочку й почала її вкорочувати, раз у раз підводячи теплий погляд на Харитонова.

– Щось дивні вони якісь! – сказав він, кивнувши на сорочку в руках у жінки.

– Гамівки, – Євдокія знизала плечима. – Наша продукція.

– Гамівки?! – не зрозумівши, перепитав Василь.

– Ну, як їх там за ярликом звати – гамівні сорочки загального користування, – пояснила вона. – У нас же тут найбільша трикотажна фабрика гамівних сорочок. Майже все населення там працює. А збираються ще нові цехи побудувати, кажуть, не вистачає ж бо продукції. Більше в братні країни відправлятимемо тоді.

– Чи ти ба! – здивувався Харитонов і окинув поглядом сорочку, в яку тепер був одягнений. – А нічого, тепла!

– Звичайно, тепла! – всміхнулась Євдокія, закінчуючи вкорочувати другу сорочку. – А ця мені на майбутнє буде.

– А навіщо їх так багато? – раптом запитав Харитонов, замислившись.

– А звідкіль я знаю?! – нахилила голову Євдокія. – План щороку збільшують, значить, носять їх люди. Ну давай уже спати лягати, а то мені завтра в першу йти, – додала вона рішуче.