Розділ «19»

Той підійшов до Євдокії, шарпнув її за плече, щоб уставала.

Ще довго не йшов із вух шум автомобіля, що відвіз дружину. Горіла лампочка, освітлюючи м'яким світлом звалені на підлозі речі. Увесь затишок цієї кімнати, що вразив колись Харитонова, зник. Стіни, обклеєні газетами, дивилися на нього вороже, як на чужака. Він сів на кушетку і тут же схопився, згадавши, що саме там сидів слідчий.

Підійшов до ліжка і, накривши долонею важку литу кулю, що увінчувала ближнє ребро спинки, нахилився до вікна, запнутого намерзлими узорами.

За вікном було темно. Чувся шурхітливий рух снігу.

Харитонов зняв гачок, що тримав вікно зачиненим, і щосили натиснув на раму. Вона скрипнула, подаючись, і відчинилося вікно. Увірвався з вулиці мороз і, несподівано вдаривши Харитонова, обпік йому обличчя.

Він випростався і став перед ліжком, дивлячись на вулицю, на темряву будинку, що виднілася, на протилежному боці.

Летів дрібний сніг, майже не підштовхуваний вітром. І тому він летів неспішно і просто вниз, до землі. Можливо, навіть не летів, а падав.

Чомусь сніжинки, що падали перед відчиненим вікном, залітали в кімнату, наче вона затягувала, всмоктувала їх своїм теплом. І кудись випаровувалося це тепло, тому що на місце перших сніжинок, які залетіли, впали і розтанули на блідо-зеленому покривалі ліжка, опускались усе нові й нові, і танули вони вже не так швидко, а деякі й не танули зовсім.

Холод оточував Харитонова, і затремтів він, іще не усвідомивши, а тільки відчувши, що все обрушилось, усе загинуло, і мрії, які знову так і не втілились у життя, залишилися позаду, в уже пройденому минулому.

Він відшукав свій речовий мішок – добре, що той так і лежав заштовханий під кушетку, звідки його навіть при обшуку не витягнули. Перевірив міцність вузла, яким до лямки було прив'язано шнур, і вийшов, не зачинивши за собою дверей. За спиною ще горіла лампочка і крутився навколо неї, як біла мошва, дрібний пухнастий сніг.

Назустріч вітру, що дув в обличчя, з очей потекли сльози, коли, вийшовши на вулицю, зупинився Василь біля колишнього свого будинку. Потім, щось пригадавши, він зайшов назад, піднявся по сходах і в кухні, яка все ще зберігала живе тепло, відшукав переховані дружиною дві гамівки, що лежали у відрі для миття підлоги під справжньою ганчіркою. З любов'ю склавши їх у речовий мішок, він покинув цей будинок. Цього разу назавжди.

Вже йдучи по проспекту Свободи, він почув попереду цокіт копит. Але не зупинився Харитонов. Гірко й гидко було на душі, й, готовий до найгіршого, він тільки додав кроку. Дійшовши до розвилки, освітленої двоголовим ліхтарем, він повернув у вуличку, що вела до школи, і тут побачив двох вершників у білій формі на білих конях. Побачив і пішов їм назустріч так само, як і вони неспішно пливли назустріч йому.

Вершники, котрі про щось говорили між собою, замовкли, побачивши Харитонова. Тепер вони уважно вдивлялися в нічного подорожнього, що так безстрашно йшов їм назустріч. Але він не зупинявся; не зупинялись і вони.

І хоч бачив він їх погано через сльози, що застилали очі, але відчув у якийсь момент, що рух вітру раптом став слабкіший і обабіч нього промайнули білі крупи коней. Не повіривши, озирнувся і справді побачив, що вершники зупинились і здивовано дивляться йому вслід.

Перед входом у школу все так само, задерши горн до неба, стояв припорошений снігом піонер. Харитонов піднявся на другий поверх, де жив учитель.

Із-за дверей у коридор пробивалася гостра, як ніж, смужка світла.

Харитонов постукав; двері відчинилися. Хазяїн відступився, пропускаючи гостя в кімнату.

– Я думав, ти спиш.

– І тому прийшов? – запитав учитель доброзичливо.

– Я йду звідси, – сумно мовив Василь. – Дружину заарештували, а з мене підписку взяли, таку саму, як із дружини перед арештом.