Розділ XXII

Брігід провела Бренана з Ґвен до своєї вітальні, запросила їх сідати, насипала в порцелянові чашки сухого чайного листя і, вдавшись до чарів, за кілька секунд скип’ятила воду в кухлі.

— Дві години тому найдійшов лист від сестри Моркадес, — сказала вона, наливаючи окропу в чашки. — Їхній корабель зупинився в карсаллоґському порту. Завтра надвечір вони вже будуть в Інверморі.

Бренан мовчки кивнув — він теж отримав такого листа, коли проминав околиці Тахріна. Його малих кузин везли вздовж кередіґонського узбережжя до столиці Кирніву, Інвермора, а звідти, знов-таки, на кораблі, мали доправити по Авон Гір, найбільшій річці Абраду, через Кирнів, Ґвидонед, Івронах, Майнан і Лидав, до катерлахського міста Ейгайн, розташованого за двісті миль на схід від Тахріна. На морському відрізку шляху дівчат супроводжувала Моркадес вер Ріґан, а в Інверморі на них уже чекала Мірґен вер Евлін — яка, до речі, свого часу була Шайниною вихователькою. Вона саме поверталася з Інісойд на х-Оґай і погодилася трохи змінити свій маршрут. Бренан був дуже вдячний цим жінкам, які ніколи його не бачили, але з готовністю перейнялися турботою про Марвен і Ґрайне. Вони ставились до нього, мов до справжнього брата… Власне, він і був їхнім братом — не по крові, а по духу, по Іскрі, одним-єдиним на світі. Між самими відьмами були різні стосунки, гарні й не надто, а інколи доходило до відвертої ворожнечі, як у випадку з Альсою та Ейрін. Однак на Бренанові ці міжособисті тертя жодним чином не позначалися — Альса була з ним не менш приязна, ніж Ейрін, і навіть ті сестри, що мали зуба на Шайну (а вона, треба визнати, вміла наживати собі ворогів), не переносили своєї недоброзичливості на нього. Зокрема це стосувалося Ріани вер Шонаґ, на якій Шайна, коли була меншою сестрою, відточувала свою майстерність у збиткуванні над людьми, і часом, як розповідала Ґвен, доводила бідолашну до сказу. А проте, Ріана була однією з перших, хто відгукнувся на Бренанову появу: щойно отримавши звістку про нього, вона написала напрочуд теплого, мало не ніжного листа, в якому висловлювала щиру радість від того, що тепер у відьом є брат-відьмак…

Брігід улаштувалася в кріслі навпроти Бренана з Ґвен і взяла до рук свою чашку.

— Те, що я збираюсь розповісти, — заговорила вона, відпивши ковток гарячого чаю, — відомо лише лише мені, Альсі та найстаршим. Вони хотіли приховати це й від вас, але я вирішила, що так буде нечесно. Ви маєте — навіть мусите — все знати, бо претендуєте на престол. Тільки пообіцяйте, що далі вас це не піде.

— Обіцяємо, — за них обох відповіла Ґвен. — А в чому річ, Брігід?

— Річ у тім, що загострення Енгасової хвороби сталося не на рівному місці. Його отруїли.

За логікою, ця новина мала б ошелешити Бренана. Проте він не відчув навіть легкого подиву. Впродовж останніх чотирьох днів подорожі в нього було чимало часу як на власні роздуми, так і на обговорення ситуації з супутниками. А з листів, які надходили з Тахріна, він знав, що в народі ширяться чутки, буцімто Енгаса вбивають самі відьми, бо націлились якнайшвидше зробити королем Бренана. З погляду здорового глузду, це була цілковита нісенітниця, і для всіх, хто бодай трохи розумівся на політиці, було очевидно, що за теперішніх обставин смерть старого короля вигідна кому завгодно, тільки не відьмам. А найбільше зиску з цього мали головні претенденти на престол — Фінвар аб Дайхі, Авлайд аб Калвах і Ріґвар аб Ковґал. На думку Шаннон і Ґвен, добре обізнаних у катерлахських справах, кожен із цієї трійці міг бажати Енгасової смерті, надто ж перший з них — лорд Фінвар. Але серйозно вони такий варіант не розглядали, оскільки цілком довіряли висновкові сестри Альси, що король помирає з природних причин. А виявляється…

— Хто це зробив? — запитала Ґвен.

— З’ясувати особу вбивці не вдалося. Отрута була в склянці води, яку Енгас випив, коли прокинувся після денного сну. І не проста отрута, а виготовлена з допомогою чарів; вона цілеспрямовано подіяла на нирки, призвівши до їх повного руйнування. Десь за годину по тому королю стало зле, він негайно покликав Альсу, та було надто пізно. Згодом аналіз решток отрути в склянці показав, що незворотні наслідки настали вже за хвилину після її вживання.

— І ви нічого йому не сказали? — осудливо мовив Бренан. — По-моєму, це несправедливо.

— Так, несправедливо, — погодилася з ним Брігід. — Але ми не мали іншого вибору. Ідеться навіть не про те, що ця звістка перетворила б останні дні його життя на справжнє пекло. Ми з Альсою знаємо Енгаса, як облупленого, тож нам легко було передбачити його дії, якби він довідався про своє отруєння. Передовсім наказав би схопити й кинути до в’язниці всіх слуг, що в той час мали доступ до його покоїв, і вартових, які їх охороняли. А оскільки отрута була чар-зіллям, то арештували б і всіх придворних чаклунів — принаймні, спробували б арештувати. Тоді б вибухнув гучний скандал, у який би неодмінно втрутився Кованхар, нас стали б звинувачувати в тому, що ми припустилися помилки в лікуванні короля, але не захотіли її визнати, тому сфальшували докази, щоб звернути його гнів на чаклунів… Коротше, наслідки були б дуже кепські. Порівняно з цим, теперішній поголос, що ми власноруч зводимо Енгаса в могилу, видається невинними дитячими балачками.

— Може, це й так, — не поступався Бренан. — Але мовчати теж не годиться. Виходить, ви з Альсою та найстаршими покриваєте вбивство, залишаєте злочинців безкарними. Треба провести слідство, з’ясувати, хто зі слуг та вартових міг підсипати отруту. Один з них точно винен. Щонайменше один.

— А я й не кажу, що ці п’ять днів ми сиділи склавши руки. Я обережно, дуже обережно провела дізнання і встановила, що ніхто з прислуги або охорони не міг цього зробити. Часові межі злочину досить стислі й чітко визначені, бо по обіді до короля заходила Альса, і вона абсолютно впевнена, що тоді на столику біля ліжка стояла склянка з чистою, не отруєною водою. Після процедури з очищення крові Енгас відразу заснув, а через півтори години прокинувся, випив води й викликав камердинера. У цьому проміжку ніхто до спальні не заходив — на це вказали й захисні чари на дверях, і те ж саме засвідчили слуги, що тоді чергували в покоях. А припущення, що всі п’ятеро разом змовились отруїти короля, видається аж надто неймовірним.

— Альса точно не помилилася щодо води в склянці? — запитала Ґвен. — Бо ж як тоді…

Раптом вона замовкла, а зіниці її очей розширилися. Бренан, якому щойно спав такий самий здогад, очманіло втупився в Брігід. Та ствердно кивнула:

— Іншого розумного пояснення не бачу. Енгаса отруїв чорний чаклун, що має доступ до Тиндаяру. Так він непоміченим потрапив до кімнати, поки король спав, і додав у склянку трунок.

— Неподобство! — гнівно мовила Ґвен. — Ці чорні вже геть знахабніли. Я й подумати не могла, що вони на таке зважаться.

— У тім-то й річ, що ніхто не міг подумати. Хоч у середині монфовіра, коли стало відомо, що Тиндаяр знову відкрито, ми з Альсою таки запропонували встановити в палаці додаткову сиґналізацію, а згодом, коли виготовимо дерайтири, замінити її на повний захист від проникнень із підземного світу. Проте Енгас відмовився, він не бачив у цьому потреби і вирішив, що ми під цим приводом хочемо ще глибше запустити руку в королівську скарбницю. А ми не дуже наполягали, бо й нам було важко уявити, що чорні зайдуть так далеко. Тому захистили лише Відьомську Вежу й на цьому заспокоїлися.

— Е, ні, — похитав головою Бренан, трохи зібравшись із думками. — Тут щось не сходиться. Якщо це був чорний, то чому він просто не вбив короля? Навіщо вдався до такого непевного й ризикованого способу?