Розділ XVII

— У нашому списку їх понад шість сотень, — сказала Шайна. — Правда, частенько зустрічаються різні варіації на тему одного й того ж імені. Так, крім Фіннели, є ще Фіннола, Фіннула і Фіннайла. А з Ґвен справжній жах — крім нашої Ґвен, чиє повне ім’я Ґвенет, є ще Ґвенда, Ґвенид, Ґвендолен, Ґвенер, Ґвенейра…

— А також Ґвеневер, Ґвенувайр і Ґвенліан, — закінчила перелік Мораґ. — І всі наразі зайняті. Популярні імена взагалі недовго залишаються вільними. Скажімо, сестру, яка народилася після Ґвен, звати Меган вер Шайна. Ну, ти зрозуміла — їй дісталося ім’я Ґвениної попередниці, а Шайну назвали на честь духовної матері Меган.

— Ясно, — кивнула Фіннела. — А наступну після Шайни відьму, мабуть, звати Брі.

— Не наступну, через одну. Далі йде Шонайд вер Морін, а вже потім — Брі вер Невен. Ми лише пропонуємо батькам новонародженої відьми ім’я, проте вирішують вони самі. Зазвичай погоджуються, бо все одно віддають дитину, та іноді обирають щось на свій смак з-поміж вільних імен. А зрідка буває й так, що вперто наполягають на імені, яке вже носить інша сестра. Ми з ними не сперечаємося, просто веземо дівчинку на Тір Мінеган, а там старша тезка дає їй нове ім’я. Власне, так сталося й зі мною. Моя матір затялася на Левеллі, бо так звали її улюблену тітоньку, а відьма з таким іменем уже була — старша сестра Левелла вер Арвен, тепер найстарша. От вона й назвала мене Мораґ. І це дуже добре, бо я ніяк не можу уявити себе Левеллою.

Фіннела перевела погляд на Ейрін:

— А тебе ж не примусять змінити ім’я?

— Ні, тут мені пощастило. Найстарші визнали за краще переназвати малу Ейрін вер Марвен, якій ще не минуло двох років, ніж морочитися зі мною. Тепер вона Евін.

Цієї миті їй на долоню впала дрібна дощова краплина. Потім іще одна — вже на кінчик носа. А Шайна подивилася в затягнене хмарами небо і скрушно мовила:

— Ну от, знову починається! Ненавиджу гедрев.

— І аврон, — підхопила Мораґ. — Два найпаскудніші місяці.

Тим часом Ейрін хутенько створила вгорі плетиво, яке, мов велика парасоля, прикрило їх чотирьох. Вірніше, п’ятьох — бо трохи позаду, як завжди мовчазна, їхала на своїй конячці Ронвен. Дівчина постійно трималася поблизу Фіннели, ладна будь-якої миті прислужити їй. Шайна та Ґвен вважали, що Фіннела безсоромно експлуатує Ронвен, проте Ейрін із ними не погоджувалась. Вони чудово розумілися на маґії й політиці, та ще мало тямили у приватних стосунках вельмож із простими людьми. На Тір Мінегані не надавали особливого значення шляхетським титулам, там лінії станового поділу пролягали між відьмами, чаклунами та всіма іншими. А оскільки Ронвен була чаклункою, хай і слабкою, то, з погляду Шайни і Ґвен, вона знаходилась на тій самій ієрархічній сходинці, що й Фіннела. Однак Ейрін розуміла, що якби кузина стала триматися з Ронвен запанібрата, то цим лише б налякала її. Зате в ролі принцесиної покоївки Ронвен почувалася цілком комфортно, була задоволена своїм становищем, дівчата швидко заприязнилися, між ними стало виникати щось схоже на дружбу і поступово формувалося підґрунтя для більш-менш рівних стосунків, в яких уже не буде пані та служниці, а з’являться старша й молодша подруги. Фіннела, може, й сама цього не усвідомлювала, але робила все правильно, і з кожним днем Ронвен ставала трохи розкутіша, сміливіша. Тепер навіть з Ейрін вона могла розмовляти, не ховаючи погляду, хоч і далі мало не благоговіла перед відьмою-королівною, що несла в собі Первісну Іскру — матір решти Відьомських Іскор.

А чотири дні тому Ронвен мала друге в своєму житті пророцтво. Цього разу воно було словесне і в ньому йшлося про якогось короля, що опиниться на роздоріжжі між Світлом та Темрявою, причому перший шлях приведе його до поразки, а другий — до перемоги. Верифікація підтвердила чинність пророцтва, і всі відьми вражалися його чіткості й однозначності у формулюваннях, хоча не мали жодних здогадів про те, якому ж це королю й коли саме доведеться робити такий важкий і драматичний вибір. Малою Ейрін вважала, що розгадувати словесні пророцтва дуже легко — просто треба навмання підставляти в текст різні імена й перевіряти його чарами верифікації. Однак майстер Іґан аб Кін, з яким вона поділилася своїми міркуваннями, сказав, що з досі нез’ясованих причин пророцтва, які містять імена, власні назви або конкретні дати, неможливо верифікувати…

Незабаром замрячив нудний і тоскний осінній дощ. Уже вкотре за цей день Ейрін подумала, як далеко вона зараз від рідної домівки. У першій половині гедрева в Леннірі ще по-літньому тепло; власне, там узагалі не буває справжньої зими, навіть на Сонцеворот сніг велика рідкість. А в Катерласі дерева вже скидають золотаве листя, трава пожовкла й зібгалася, раз по раз дощить. До морозів, утім, далеченько — тут вони починаються не раніше раґвира; проте вже стало прохолодно, і якби Ейрін не вміла зігрівати себе чарами, їй довелося б надягти теплу куртку.

А це ж лише середина Північного Абраду! Тір Мінеган розташований на шістсот миль північніше (йдеться не про відстань, а про широту, бо насправді він на північному заході звідси й по прямій до нього аж тисяча миль) і там клімат ще суворіший. Шайна запевняла Ейрін, що мінеганські зими досить м’які завдяки теплій івиридській течії, та водночас визнавала, що весь раґвир і хверод лежить сніг — мовляв, на те вона й зима. Раніше Ейрін любила сніг, бо на її пам’яті він випадав лише кілька разів і майже відразу танув; але під час подорожі через Двар Кевандір швидко переконалася, що від нього немає жодної користі, крім хіба сумнівного задоволення погратися в сніжки. Фіннелі це страшенно подобалось, а от Ейрін вважала себе надто дорослою для таких дитячих розваг.

Дощ рядив понад дві години і припинився якраз тоді, коли вони під’їхали до Тахріна, столиці Об’єднаного Королівства Катерлах. Що насправді подобалось Ейрін на Півночі, то це тутешні міста й села, а загалом — те, як живуть люди. Ще в Тилахморі її приємно вразила відсутність за фортечним муром звичного для Півдня кільця злиденних передмість, зліплених із хистких халуп, що ледве трималися докупи. Натомість, на пристойній відстані від міста, стояли ошатні села, чиї мешканці нітрохи не скидалися на бідарів. Якось дід Тирнан розповідав, що в Північному Абраді, через широкий ужиток маґії, земля може прогодувати значно більше людей, ніж на Півдні, тому менші селянські діти не мусять іти до міст і там жебрати. Тепер Ейрін навіч переконалася, що це цілковита правда.

Та й самі північні міста виявилися багатшими, красивішими й чистішими, ніж ті південні, де вона бувала — Пенфор, Кілбан, Тинвер, Дінас Румнах, Карвілін, Тидвил. І що далі на північ, що дужче псувалася погода, то гарнішали міста, а люди в них ставали заможнішими та приязнішими. У Катерласі почав даватися взнаки й фактор відьомської присутності: завдяки приналежності до Мінеганської П’ятірки, ця країна вже багато сторіч не знала ні воєн із сусідами, ні серйозних внутрішніх усобиць, і навіть пертурбації, пов’язані зі зміною верховної влади, зачіпали переважно вищі верстви суспільства, а простий люд їх майже не відчував. Ейрін ніяк не могла збагнути, чому майстер Іґан аб Кін завжди несхвально відгукувався про втручання відьом у справи Північних Королівств. Вона була переконана: якщо це сприяє миру та добробуту, то неодмінно треба втручатися!

Від Тироґенської брами вела широка брукована вулиця, що тяглась аж до центру міста. І хоча катерлахці були звичні до відьом, у самому Тахріні їх наразі мешкало шестеро, та все ж прибуття цілого відьомського загону стало помітною подією. Вздовж усього шляху, від околиць до середмістя, обабіч вулиці юрмився народ. Люди з цікавістю розглядали новоприбулих і, вже за традицією, вказували пальцями на Фіннелу, яку щиро вважали відьмою-королівною. Мабуть, якби хтось спробував пояснити їм, що насправді це кузина королівни, а сама королівна їде поруч із нею, вони б лише розсміялись у відповідь — адже всім відомо, які на вигляд принцеси, і та руденька дівчина в зеленій кофтині та сірих штанях нітрохи не схожа на принцесу, вона просто відьма.

А витончена білявка Фіннела, вбрана в розкішну сукню для верхової їзди, з величезною насолодою купалася в промінні чужої слави, вдаючи із себе відьму-королівну. Щоправда, в Тахріні на неї припадала лише половина загальної уваги. Не менше, якщо не більше, натовп цікавився хлопцем-відьмаком — і тут не виникало жодної плутанини, бо Бренанова схожість із Шайною відразу впадала в очі. До того ж Ліам подбав про те, щоб навіть найостанніший дурень не визнав його відьмаком: перед прибуттям до Тахріна він позичив у лейтенанта Дувана аб Тревора ґвардійський камзол і тепер їхав поруч із сестрою та Бренаном під виглядом їхнього особистого охоронця.

Ґвен, порозумівшись із Бренаном щодо планів на катерлахську корону, відмовилася від свого звичного вбрання і після від’їзду з Кил Морґанаху носила лише вишукані сукні. А ще з допомогою чарів стала потроху відрощувати собі волосся, яке вже сягнуло середини спини. Також вона заповзялася виховувати з Бренана справжнього вельможу — що, на думку Ейрін, було зайвим. Бренан мав уроджене почуття такту та стилю, він майже миттєво пристосовувався до будь-якого оточення, з простими людьми поводився з природною простотою, а в знатному товаристві тримався з трохи грубуватою ввічливістю кадрового офіцера, яка викликала повагу в чоловіків і зачаровувала жінок. Єдине, чого йому справді слід було навчитися, то це добирати собі одяг відповідно до обставин. А поки за його зовнішнім виглядом стежили Шайна та Ґвен; іноді вони сварилися, бо Шайна пропонувала розкішне вбрання, а Ґвен наполягала на скромному, та зрештою доходили компромісного рішення, і їхній спільний вибір завжди виявлявся вдалим. От і сьогодні, вдягнений у чорний костюм зі срібним позументом, Бренан справляв на міських роззяв неабияке враження, а жінки, що молоді, що старі, аж прикипали до нього очима.

Чутки, що на півдні Катерлаху з’явився відьмак, поширилися Тахріном ще наприкінці літа, коли в Державній Канцелярії було зареєстровано акти про передачу двох маєтків з відьомських земельних володінь у Бренанову власність. Уже тоді серед шляхти стали подейкувати, що відьмак недарма оселився саме в їхній країні, де верховна влада не передається в спадок, а кожного наступного короля обирає Рада Лордів, на яку мають великий вплив відьми. Після звістки про заручини Бренана з Ґвен, відьмака з відьмачкою, такі розмови вже вийшли за межі вузького кола вельмож і стали гуляти всім містом. Перспективи майбутнього царювання в Катерласі відьмака з далекого та страшного Лахліну і відьмачки, що за народженням була івидонською шляхтянкою, обговорювали всі городяни, від багатих купців та впливових цехових майстрів до слуг і чорноробів. Усупереч Бренановим побоюванням, вони найменше переймалися його незнатним походженням — та й, власне, мало хто в це повірив, тож поголос швиденько приписав йому батька-лорда і матір-леді, страчених на Лахліні через те, що народили відьму з відьмаком. Також для них не важило, що він чужинець, бо, зрештою, вся вища знать була для простого люду чужинцями, представниками окремого народу за назвою „вельможі“. Певна річ, для самих вельмож походження мало велике значення, проте його геть-чисто перекреслював факт належності Бренана до відьомської спільноти, ще й до дюжини відомих історії чоловіків-відьмаків, шестеро з яких були королями, один — імператором, а решта — князями.