Розділ XVII

— А я і є менша сестра.

— Отож-то. Тебе цілком влаштовує, що вся увага зосереджена на Фіннелі, а тебе сприймають за звичайну відьму.

— А я думала, вона так задається, — промовила Фіннела. — Мовляв, я ось така, я справжня відьма, і мені по цимбалах усі королівські почесті.

— І задається також, — погодилась Мораґ. — Це можна назвати погордливою скромністю або ж сором’язливою пихою: усі, кому треба, знають, хто я така, а на думку решти мені начхати.

— Може, годі вже? — запитала Ейрін, якій геть не подобалася ця розмова. — Нехай я роблю щось не так, та хіба це привід розбирати мене по кісточках? Могли б зрозуміти моє становище, поспівчувати.

— Ми все розуміємо, — сказала Шайна.

— І співчуваємо, — додала Мораґ. — Просто я вважаю твою реакцію на мої слова про Ріану неправильною. Тобі б навпаки — радіти, що маєш таких палких шанувальниць. Вони врівноважать твоїх недоброзичливців. Яких, повір, набереться чимало.

— Та знаю, — зітхнула Ейрін. — І з однією з них зустрінусь уже незабаром.

— Я б не назвала сестру Альсу твоїм недоброзичливцем, — зауважила Шайна. — Вона просто глибокий скептик.

— Надзвичайно глибокий, — сказала Мораґ. — Аж дна не видно. Ну, гаразд, не вірить вона в Первісну, та хіба ж вона одна така. Проте інші скептики не надсилають усім сестрам листи, в яких переконують, що ніякої Первісної немає й бути не може. Це негожа поведінка для старшої. Я б на місці Альси зачекала на зустріч із Ейрін і тоді б уже судила — може бути чи не може… Гм. Хоча, боюся, вона не змінить своєї думки. Навіть якщо Ейрінина сила перевищить максимальну силу звичайної Іскри…

— Тільки не накаркай, — квапливо урвала її Ейрін. — Це вже буде занадто.

— Проте маєш готуватись і до цього. Відьомська сила зростає десь до ста п’ятдесяти років.

— Знаю. Та сподіваюсь, це зростання вповільниться.

— Звичайно, вповільниться, — втішила її Шайна. — Хоч я б не розраховувала, що це станеться вже найближчими днями. Ти маєш готуватися до того, що за якийсь місяць станеш найсильнішою з відьом. Тобі залишилось обігнати лише трьох сестер. Чи чотирьох — точно не знаю.

Вона запитливо глянула на Мораґ, а та у відповідь знизала плечима.

— Теж не знаю. Я кепсько пам’ятаю сестру Фіннелу, вона поїхала на Ініс Ефроґ, коли мені не було й десяти. Вчора Етне сказала, що Ейрін лише ледь-ледь поступається Фіннелі за силою. А сьогодні, може, й зрівнялася.

Інша Фіннела, зачувши своє ім’я, пожвавішала:

— Серед відьом є моя тезка?

— Певно, що є, — промовила Мораґ таким тоном, ніби це було очевидно. — Фіннела вер Мірін. Не могли ж ми пропустити таке смачненьке ім’я. Нас бо чотириста тридцять сім, і кожну звати інакше.

— Справді? — здивувалася Фіннела. — Хіба на світі знайдеться стільки жіночих імен?