Розділ XVII

— І їх так швидко принесли? Ми ж ніби ненадовго затрималися.

— Слуги користуються підземними ходами, — пояснила Шаннон. — Так іти найближче, але я не люблю рінанхарські підземелля. Інші сестри теж їх не люблять, тому ми й прийшли першими — бо я знаю найкоротші наземні шляхи… А ось і твої покої, Мораґ, — вона вказала на двері ліворуч по коридору. — Ті, що й минулого разу. Вино, і біле, і червоне, знайдеш у холодильній шафі. Там є й інші напої. А валізи мають бути…

— Дякую, Шаннон, я й сама знайду свої речі. Бувайте. — Махнувши їм рукою, вона зникла за дверима.

А Шаннон провела Ейрін через інші двері до просторого передпокою, де горів маґічний світильник. Звідси вело ще четверо дверей — одні невеличкі, двоє середнього розміру й одні більші. Попід стіною стояли рядочком шкіряні валізи, дбайливо обтерті від дорожнього бруду. На кожній з них було витиснено Дерево Лерад, відьомський символ, а під ним — Ейрінине ім’я.

— Ось твоє житло, — промовила Шаннон. — Можеш спокійно звикати до нього, бо в Тах Ерахойді все так само. Це вітальня, — вона кивнула на великі двері. — Тут кабінет, тут спальня, а тут мильня. Гадаю, ти, як і Мораґ, зараз найбільше хочеш полежати в гарячій ванні. А я тим часом розпакую твої валізи. Тобі ж, мабуть, незвично обходитися без особистої прислуги.

— Та ні, — відповіла Ейрін. — Я і в Кардуґалі намагалася сама дбати про себе. Але дякую за пропозицію. Якщо тебе не обтяжить…

— Жодних проблем. — Шаннон розчинила двері спальні, з допомогою чарів підняла в повітря всі валізи і скерувала їх до кімнати.  — Розкладу одяг у шафи, а з рештою ти вже сама розберешся.

Ейрін пройшла до мильні, обличкованої червоним та білим мармуром, найпоширенішим будівельним матеріалом у Рінанхарі. Наповнивши таку ж мармурову ванну холодною водою, вона вже звично не стала послуговуватися нагрівальним порошком, натомість удалась до спеціальних чарів, які не лише розігрівали воду, а й не давали їй охолонути. Потім, скинувши вбрання, з насолодою занурилася в гарячу купіль.

Десь за чверть години навідалася Шаннон і принесла рожевий ворсяний халат.

— Я подумала, що ти захочеш надягти свій, — сказала вона, повісивши його на вільний гачок поруч із кількома халатами, що вже були в мильні.  — А ще взяла на себе сміливість вибрати тобі сукню для вечері в короля. Ту світло-зелену, з данварським мереживом і хройґським орнаментом.

— Дякую, — відповіла Ейрін.  — Це моя улюблена.

— У тебе гарний смак, — усміхнулася Шаннон і рушила була до дверей, але на півдорозі зупинилася. — Вечеря лише о восьмій, а ти, певно, вже зголодніла. Принести щось поїсти?

— Ну… Власне, опівдні я обідала, хоча від фруктів не відмовлюся.

— Будуть тобі фрукти, — пообіцяла Шаннон. — Я чекатиму в твоїй вітальні. Тільки не думай, що затримуєш мене. Нікуди не квапся.

— І не збираюся, — запевнила її Ейрін.

На підтвердження цього, вона пробула у ванні ще хвилин двадцять, лише тоді неохоче вибралася з гарячої води, обтерлася рушниками, накинула халат і перейшла до спальні, де без зайвого поспіху вдяглася та причепурилась. Раніше Ейрін мала багато мороки зі своїм неслухняним волоссям, але тепер, підрізане трохи вище плечей, воно завдавало менше клопоту, а чари надійно утримували його в більш-менш акуратній зачісці.

Шаннон, як і обіцяла, чекала на неї в затишній вітальні, що виходила вікнами на двірський парк, за яким виднілася вигнута споруда Королівського Крила. Назва й справді була невдала, бо за формою воно більше нагадувало підкову і само по собі було повноцінним палацом — навіть більшим, ніж палац торфайнських королів у Тирконнелі.

Коли Ейрін увійшла, Шаннон сиділа на дивані, тримаючи в руках аркуш паперу, від якого так і віяло свіжими поштовими чарами. Вона поклала листа на низенький столик перед собою і зміряла її оцінливим поглядом.

— Десь такою я тебе й уявляла. Правда, трохи більше схожою на принцесу.

— Я ніколи не була схожа на принцесу, — сказала Ейрін, умостившись на дивані поруч із Шаннон. — Кузина Фіннела завжди кепкувала з мене, що я скидаюся на дочку зубожілого поміщика.