Розділ X

Зненацька Ейрін збагнула, що їй робити. Вона не розуміла, звідки прийшло це знання, але була певна, більше того — переконана, що мусить так учинити. І повинна поквапитися з цим, бо ще якась хвилина — і буде вже запізно…

Скинувши з себе заціпеніння, Ейрін рішуче підступила до Ґвен і, протиснувшись між Шайною та Бренаном, опустилася біля неї навколішки. Ніяких зовнішніх ознак ураження помітно не було — вочевидь, чари спрацювали вже всередині тіла. Проте восковий відтінок обличчя, мутний серпанок у сірих очах і кривава піна на блідих устах, свідчили про невблаганне наближення смерті.

Ейрін узяла Ґвен за обидві руки. Відьми заперечувати не стали — мабуть, вирішили, що вона хоче попрощатися з нею. А Бренан узагалі нічого не помічав, він гладив Ґвенині щоки, говорив про своє кохання до неї і просив пробачення за те, що не освідчився раніше.

„Ну, що далі?“ — подумки запитала Ейрін у свого невідомого порадника. — „Кажи… чи роби… Я віддаюся твоїй владі.“

І тут вона відчула свою Іскру. Це було ніби сяйво, що заполонило всю її істоту. Це було особливе тепло, що зігрівало їй не тіло, а душу. Це була п’янка насолода, що дарувала їй почуття безмежної радості від життя. Це була величезна сила, що робила її майже всемогутньою. І це була глибока ніжність, що не дозволяла силі підкорити розум, розірвати тонесеньку ниточку, на якій трималась її людяність…

— Це Іскра! — вражено мовила Мораґ. — Вона пробуджується… О, дідько! Яка яскрава…

— Треба щось робити, — озвалася не менш розгублена Шайна. — Треба зараз же…

— Ні! — сказала Ейрін таким владним тоном, якого й сама від себе не чекала. — Не смій чіпати мене!

Попри це попередження, Шайна таки потяглася рукою до її плеча, та тут уже втрутилась Етне:

— Стривай, Шайно. Схоже, я знаю, що відбувається. Це неймовірно, але…

Далі Ейрін її не слухала. Цієї миті все, що переповнювало її, — і сяйво, і тепло, і насолода, і сила, і ніжність, — заструменіло вздовж її рук і стало вливатись у Ґвенині руки. Очі вмирущої проясніли, погляд став осмислений, у ньому з’явилося приголомшене розуміння. Бліді, закривавлені губи заворушилися, з них зірвалося ледь розбірливе слово:

— Матінко…

„Спокійно, дитино,“ — сказала Ейрін. Вірніше, не сказала, а подумала, і ця думка надійшла до Ґвен через особливий духовний зв’язок, що встановився між ними. — „Я з тобою, я допоможу тобі.“

— Я рада… — знову заговорила Ґвен, долаючи слабкість. — Така рада, що ти тут, що я торкаюсь тебе… Правда, я лише відбиток… тінь твоєї дочки…

„Все одно ти моє дитя. І я більше потрібна тобі, ніж їй. На відміну від неї, ти зникнеш, якщо твоя відьма помре. Та я цього не дозволю — твій час іще не прийшов.“

— Що я… що мені робити?

„Скористайся мною, моєю силою. Моя відьма ще ненавчена, вона не має потрібних знань. Зате твоя знає багато, значно більше, ніж ти вмієш робити. Разом ми врятуємо тебе.“

Кажучи про себе в третій особі, Ейрін не відчувала ніякого роздвоєння. Вона говорила це усвідомлено, відгукуючись на бажання своєї Іскри. Сама ж Іскра не могла ні думати, ні говорити, за неї думала Ейрін і подумки промовляла ті слова, що найбільше відповідали її прагненням.

— Я готова, матінко, — сказала Ґвен.

Могутня сила, стримувана ніжністю, завирувала в них обох. На секунду Ейрін відчула біль, що мордував Ґвен, але не встигла закричала, як цей біль негайно вгамувало тепло. Внутрішнє сяйво освітлювало шлях до потрібних знань, а насолода, з якою Ейрін завжди поринала в навчання, полегшила їх сприйняття.