Розділ «21»

— Я гадаю, в замок ми підемо вже по всьому, — Ліка сидить на мармуровій лавці в парку, товариство розташувалось навколо. — А от де спочивають наші нічні красуні? Я гадаю, з ними треба вчинити так, як колись уже вчинили: знайти їх і виставити сушитися на сонечко. Це щоб без ризику і зайвого клопоту.

— Але де ми їх знайдемо? — Рита мерзлякувато щулиться.

— Звісно ж, на кладовищі! — Ліка задумливо крутить на пальці діамантову каблучку. — Гадаю, вдень ми можемо ходити скрізь?

— Так, — Наталка про щось напружено розмірковує. — Вдень ми можемо не боятися, але з настанням сутінків приходять Вони. Ліка має рацію, ми можемо так вчинити. Власне, є навіть спосіб дізнатися, де саме сплять не-мертві. Це шипшина. Тут її досить.

— То чого ми чекаємо? — Орест дістає з кишені складаного ножа. — Командуй, Наталко. Що маємо робити?

— Хай кожен наріже собі оберемок шипшини, — Наталка щось вирішила для себе. — Сьогодні підемо всі разом, завтра — розділимось, аби швидше.

— І багато треба шипшини?

— Сім гілочок. Ріжте кожен собі, підемо в Дубці.

Золтан мовчить. До нього повернулася його задумливість, та тепер душа його не спить. Він ніколи не знав таких людей, а вони говорили до нього, хотів він того чи ні, розпитували про те чи інше. І про замок теж. Звісно ж, він покаже їм свій замок, і вони разом очистять його від не-мертвих.

— У Дубцях є цвинтар, там під землею ховали князів із мого роду.

— Отож, нам туди й треба, — Віка ляснула князя по плечі. — Сам ти хлопець непоганий, а бач, що вийшло, коли пустив до хати першого-ліпшого. А ще князь!

Золтан не знає, що сказати у відповідь, і його трохи лякають татуювання і різнокольорове волосся Віки.

— Вона жартує, — Орест примирливо посміхається. — Не бери собі до голови!

Село в долині зустріло їх моторошною мовчанкою. Ось наче щойно йшли дорогою, навіть сміялися. А спустившись в долину, раптом змовкли. Наталка й Золтан йдуть попереду, далі Віка з Ритою, потім Ліка з Орестом, а позаду Мар’ян з Аліною. Мовчазні гори недовірливо придивляються до них, обступивши з усіх боків.

— Нам треба було поховати ту жінку, Докію Петрівну! — Ліка з жалем дивиться в бік сірої хатинки. — А ми пішли, залишили її там.

— Думаю, ми все правильно зробили, — Аліна про щось напружено думає. — Гадаю, її там вже немає.

Западає напружена мовчанка. Всі вони вже зрозуміли, куди саме могло подітися тіло.

Вони йдуть у бік цвинтаря. Він недалеко. Бовваніють чорні хрести, а здебільшого — просто горбочки, порослі травою.

Наталка піднімає свій пучечок шипшини і торкається ним найближчої могили.