Розділ «21»

— Як же це сталось? — Мар’ян пригнічено схиляє голову. — Ще ж недавно вона була… нормальною. Ми розмовляли з нею.

— Тепер вона тут. І єдине, що ми можемо зробити для неї, — ось це.

Аліна хлюпає водою в обличчя жінки. На мить воно сходить опіками і піною, потім зеленіє. Але тіло не розсипається.

— Не розумію… Вода в мене якась неякісна чи що?

— Ні, — Наталка закриває домовину. — Просто померла вона порівняно недавно. Тепер процес піде природним шляхом, от і все. Але я гадаю, що тут ми знайдемо ще декого.

Вони лежать там, їх двадцять сім. Очі їхні вже розплющені, але ніхто з них не може ворухнутися — ще не час, до заходу сонця ще довго. Вони вдягнені в селянський одяг, старі й молодші, всі чимось схожі між собою. І їхні очі, сповнені ненависті й жаху, стежать за прибулими.

— Господи, чому такий сморід? — Рита мимоволі кривиться.

— Тому, що вони харчуються кров’ю, — Наталка знає свою справу. — Не стійте стовпами, часу обмаль.

Підземелля відлунює страшні зойки і тріск. Семеро знають свою справу. Золтан шепоче молитву до Анубіса — він знає, що завдав йому зараз роботи — відчиняти Браму для тих, хто спізнився.

— Нам же ще йти назад, — Віка озирається на темряву, з якої вони щойно прийшли.

— Нічого, — Рита зневажливо дивиться туди. — Там вже нікого немає.

— Дивно, чому та дівчинка була там, а ці — тут? — Аліна задумливо озирається. — Хто вона така?

— Я звернув увагу, — Орест втомлено спирається на стіну. — Княгиня Гелена, дочка Алмоша й Магди.

— Гелена? Золтане, то це твоя сестра? — питає Аліна.

— Так, я знаю.

— І ти оце так спокійно кажеш про це?

— У мого батька було багато дружин і багато дітей. Цю я навіть не пам’ятаю.

Вони йдуть темрявою назад, але це вже якась інша темрява. Вона не таїть небезпеки. Сонце збиває їх із ніг. Запашне повітря напоєне ароматом трав і вітру. Гори приязно дивляться на них. Вони йдуть до криниці і довго відмиваються, поливаючи одна одній.

— Що це за запах? — Віка принюхується. — Наче щось горить. — І правда, щось горить, — Орест озирається. — Ні, ви тільки погляньте! Як шкода! Така старовина, такий матеріал!

Вогонь уже сягає кількох хатин. Вони займаються, як порох, зникаючи в полум’ї. Ось ще одна, і ще…