Розділ «11»

Орест заправив часником галушки і всипав кріп. Наче все як слід. Десь там, у глибині порожнього пансіонату, чути дзвінкі дівочі голоси, потім спалахнула якась музика — то, вочевидь, Віка постаралася. Взагалі, Орест не дуже любить таку музику, як оце слухає Віка, але зараз він радий чути такі звичайні звуки студентської метушні, хоч раніше вони дратували його, бо заважали працювати. Та не зараз, бо цей порожній будинок діє йому на нерви. А ще він непокоїться через Катю, яка десь майнула і досі не повернулася.

— Сама винна. Дівчата правильно їй сказали, — Орест розставляє тарілки до обіду, розкладає ложки. — Ось тільки де вона зараз? Треба б її пошукати, бо як їй щось станеться, матиму тоді халепу, та ще й неабияку.

— О, які пахощі! — Ліка, як вітер, забігла до кухні. — Я допоможу накрити на стіл. А ще десь печиво було, чаю нап’ємося… Оресте, де ви з Мареком учора печиво поклали?

— Та начебто отам, у шафі.

— Ага, таки ось воно! — Ліка переможно махає двома яскравими циліндриками. — До речі, де поділися дівчата, та й Марека щось не видно?

— Я й сам оце думаю, чи не пошукати їх?

— Якщо Наталка з Аліною десь із Мареком, то нема про що турбуватися, прийдуть, ніде не дінуться. Віка прибирає в коридорі, музикою привидів тутешніх лякає. Та вони, либонь, і так усі вже непритомними лежать по кутках — від одного вигляду її зачіски й татуювань. Рита зачинилася в себе в кімнаті і переосмислює життя, синцем присвічує. А от нашої товстухи десь нема.

— Так, це проблема. Бачиш, коли ми були в тому селі, дещо трапилось…

— Їсти хочемо! — це з реготом вкотилися до кухні Мар’ян з дівчатами. — Боже мій, півцарства за тарілку галушок!

— Аби пропонувати півцарства, треба його спочатку мати, — Орест засміявся, уявивши собі той обмін.

— Чаю треба зробити.

Віка де тільки взялася. Діловито набрала води у чайник, поставила на плиту, забрала коробку з бісквітами і подалася до їдальні.

— Там ще варення було смородинове, у шафі подивіться. Може, хто захоче, — кинула через плече, задзвеніла посудом, розіклала серветки. — О, а я думала, що ти заблукала. Коли ні, з таким ліхтарем під оком ти, як Діоген, вдень не заблукаєш.

— Стули рота, набридла, — Ритин голос звучить глухо і роздратовано. — Без тебе не обійдуся, глянь!

— То не чекаймо більше на Семенець, залишимо їй порцію, — Орест все-таки розуміє, що має якось порядкувати. — Сідаймо, шановне товариство, призволяйтеся, чим Бог послав.

Дівчата хутенько всідаються за стіл, Мар’ян, уже не криючись, сідає біля Аліни. Він оце щойно все вирішив для себе, і Аліна, вочевидь, теж, просто ще сама цього не зрозуміла. Сидіти поруч із Мар’яном їй приємно, і це помітно всім. Щоправда, не всі з того раді.

— Боже, яка смакота! — Ліка аж очі заплющила від насолоди. — Оресте, я вийду за тебе заміж.

Орест аж вдавився від несподіванки. Дівчата регочуть, Мар’ян теж. Орест почувається дурнем, і все через невгамовну Ліку. Оце наче вже звик до її вибриків, а вона щось новеньке придумає — і все, наша пісня гарна й нова, починаймо її знову.

Сиди собі, Оресте, печи раків.