Розділ «14»

Вони майже бігли дорогою через ліс. Сонячний день померк, жах штовхає їх у спини, сковує думки, і лишається тільки одне — тікати, тікати якомога далі, аби опинитися десь у безпеці, де немає спорожнілих сірих хаток, смердючих колодязів, цвинтарної тиші і трупів з розірваним горлом. І білі ромашки в траві здаються несправжніми, і сонце, що осяває навколишні гори, насмішкувато шкіриться з неба, і ліс причаївся, наче звір перед стрибком, і кам’яниста дорога робиться чимдалі крутішою, та вони мовчки йдуть вперед. Дзвіночок на рюкзаку Ліки жалібно дзенькав, аж поки Ліка не відірвала його і не запхала до кишені.

— Та хай би собі дзвенів, все ж не так моторошно, як оця тиша, — Аліна потягла ланцюжок із кишені подруги, і дзвіночок весело зблиснув у її долоні. Вона втерла чоло і хильнула води: — Чому ми так біжимо? Що б там не було, вдень воно не з’явиться.

— Що ти маєш на увазі? — Мар’ян спинився і взяв у неї з рук пляшку. — Я доп’ю, в рюкзаку ще є дві пляшки. Що ти маєш на увазі, коли кажеш про те, що начебто з’являється вночі, а не вдень?

— Мареку, доки ми вдаватимемо, що нічого не відбувається? — Аліна сердито обводить товариство очима. — Тут діється щось дуже дивне!

— Про що ти? — Ліка нервово стріпнула волоссям. — Я не розумію…

— А я вважаю, що розумієш. І всі ми розуміємо, та оскільки все це не вкладається в нашу звичну картину світу, то воліємо шукати якісь нелогічні пояснення, але «природні», ніж прийняти хоч і неприродне, але таке, що само собою випливає з логіки речей і подій.

— То просвіти нас, — Мар’ян всідається на камінь біля узбіччя. — Сідаймо ось тут і поговоримо. Все одно бігли, як хорти, аж змокли. Нумо, Алінко, розкажи нам про неприродне.

— Глузуєш?

— Що ти, кохана, як я можу?

Їхні погляди зустрілися. Отак просто це виявилося — і сказати, і почути. Все стало на свої місця, і пальці їх сплелися.

— І що тепер? — Аліна трохи налякана і знічена. — Що тепер?

— Нічого особливого. Повернемося додому і поберемося, — Мар’ян торкається губами її пальців. — Я ні з чим тебе не квапитиму, та обіцяю: буду дбати про тебе і захищати, як велить закон і Бог. Якщо ти на це пристаєш, то оце наші заручини, Ліка з Наталкою свідки.

— Але…

— Так чи ні? Я не дам тобі часу на роздуми, бо ти почнеш колупатися в пам’яті, згадувати різні жахи, і зрештою тобі здасться, що ти не заслуговуєш на щастя чи я не заслуговую тебе. Тому питаю зараз: ти вийдеш за мене?

— Так.

— А я вже боялася, що ти зараз впореш чергову дурницю, — Наталка всміхнулася, наче сонце з-за хмари визирнуло. — І якщо тут у нас заручини, то я маю дещо для вас обох.

Зблиснув ланцюжок, запалахкотіли на світлі камінці каблучок — сині та червоні.

— Мій дідусь дарує вам обом ці каблучки і своє благословення, — Наталка простягає подарунок, її смаглява запилена долонька, яку вона квапливо витерла об джинси, трохи тремтить. — А ми з Лікою будемо свідками і охоче погуляємо на весіллі.

— Твій дідусь? — Ліка здивовано зводить брівки. — А звідки він знав?..