Розділ «21»

— Я поясню, — Наталка бере Ореста за руку. — Не треба лякатися. Ця жінка, напевно, померла від нападу упиря, і ті, хто ховав її, це знали. Тому, аби врятувати хоча б душу дорогої людини, вони відділили голову від тіла, а серце проткнули. А для певності поховали її ось у такій позі. Як бачите, подіяло. Не-мертвого було вбито ще до того, як він прокинувся для свого нечестивого життя. Як бачите, її ікла не такі великі, як у тих, що приходили до нас вночі.

— Жах якийсь. Але гляньте на дату!

— Злата, княгиня Петефі. Похована 1356 року. Їй не було й двадцяти, от бідолашна! — Аліна хлюпнула у труну мінералки і поставила на місце віко. — Так, для певності. Ой, я збожеволію від усього цього!

— З усіх нас ти найменше схильна до божевілля.

— Дякую, Оресте. Ну що, далі плюндруємо чи досить?

— Ми тільки почали. Гадаю, тепер нам таке траплятиметься часто, — Наталка кладе на віко труни нещасної Злати уламок шипшинової гілки. — Це теж для певності. Я гадаю, саме в цей час, у чотирнадцятому столітті, починаються події в замку Золтана. Так що пильнуйте.

Вони йдуть далі. Темрява змикається за ними, а сморід густішає. Ось і ще одне поховання з відділеною головою, потім — ще кілька. А потім почався жах. Усі померлі були з відрубаними головами.

— Здається, в них почалася масова істерія, — Мар’ян закриває віко. — Ось цьому хлопцеві така процедура була ні до чого, але він її не уникнув.

— Та іншим це пішло на користь, — Ліка з жалем дивиться на прикраси, та брати їх не наважується. — Таке враження, що всі вони померли від того, що їх спожив не-мертвий.

— Так і є, — Наталка втомлена і бліда. — Причина смерті всіх цих людей очевидна. Я гадаю, що впродовж тривалого часу тут ховали тільки тих, хто став жертвою не-мертвих.

Аліна мовчить. Вона думає про те, що ніхто з них вже не зможе повернутися до нормального життя — ніколи. Вона тепер розуміє, чому старі ветерани війни намагаються триматися разом. Бо тільки вони можуть зрозуміти одне одного. Як і хлопці-«афганці», що поверталися колись із війни в нормальне життя, не могли зрозуміти, як це може бути: от наче щойно смерть, постріли, жах — і все насправді, а тут — ходять собі, сперечаються про якісь дурниці і не знають, що там десь гуляє смерть і гинуть люди. А від них вимагали стати обивателями, стояти в чергах, дивитися футбол і мовчати про пережите. І вони, ті, хто вцілів, збиралися разом, аби знову відчути свою нормальність. І забути про те відчуження, що назавжди оселилося в їхніх душах.

«Тепер і ми будемо отак, — Аліна сердито прикушує губу. — Ми, якщо вціліємо, навіть розповісти нікому не зможемо. Навіть натякнути. Мало того, що нам ніхто не повірить, так нас, як колись Наталку, ще й впакують до божевільні. Як ми будемо жити потім, після всього? Жити з цими спогадами?»

Аліна підважує віко невеличкої труни. Воно прикрашене вирізьбленими квітами і листям, дерево вкрите чимось, що нагадує лак. Усе чудово збереглося. Аліна трохи пошкодувала ламати, тому знайшла замок і збила його. Повільно підняла віко й відсахнулася.

У труні лежить дівчинка років п’ятнадцяти. Шкіра її бліда і холодна, очі заплющені, каштанове волосся розсипалося по зотлілій подушці. Вона вдягнена в білу прозору сукню з золотим паском і гаптуванням, над чолом — діадема. Вона здається такою беззахисною і ніжною. Та Аліна бачить: пальці дівчинки довгі, на них — міцні пазурі, під якими запеклась кров. Напівзотліла подушка теж має сліди крові.

— Знайшла, — Аліна озирається. Кожен зайнятий своєю справою. — Ви чуєте? Ходіть сюди, я знайшла.

— Господи! — Віка задкує. — Що тепер?

— Те, що треба зробити, — Наталка безжально хльостає біле обличчя не-мертвої шипшиною. — Всі зрозуміли?

Мабуть, що так. Бо дівчинка болісно скрикує і розплющує очі. В неї, власне, немає очей: це два кривавих озера ненависті. Її обличчя синіє, з рота йде піна — і тіло починає розпадатися. Ось струхлявіли руки, обличчя, за хвилину в труні лишилась тільки брудна скривавлена ганчірка, що була сукнею вмерлої.

— У нас мало часу, поспішаймо.

Та не-мертві більше не трапляються. Ось уже кінець склепу, залишилося кілька десятків неперевірених домовин. Наталка відкриває одну і відскакує назад. Бо там лежить їхня знайома — Докія Петрівна.