Розділ «2»

— Ну, вип’ємо за те, щоб тобі тут добре велося, — піднімає склянку з вином Ліка.

— Будьмо! — Орест Іванович сором’язливо посміхається.

П’ятеро сидять за столом у великій порожній кімнаті. Стіл і табуретки зробив Мар’ян — гарні дубові меблі, таких не купиш. Отак просто було сказано оте «у мене нікого нема», так воно вкололо хлопцеві в серце, що два дні він майстрував стіл і стільці, ретельно шліфуючи поверхні. Хай буде, аби хоч на це не довелося заробляти Сабрині.

— Гарна квартира, — Наталка вкотре оглядає кімнату, обклеєну блакитними шпалерами в синювато-сріблястих трояндах, — і шпалери, як нові.

— Вони і є нові, — посміхається Сабрина. — Я купила квартиру ще взимку і робила ремонт майже півроку. А оце скінчила і вирішила переїхати. А тут — практика.

— То чому треба було переїжджати саме зараз? Могла б після практики! — Ліка здивовано здіймає тонкі брівки.

— Щоб було куди повернутися, — Сабрина крутить в руках склянку. — Мені жодного разу не було куди повернутися, а тепер — буде.

Запала знічена мовчанка. Ліка роздратовано прикусила губу. Вона ладна копняка дати сама собі за власну нетактовність. Якось воно кострубато в них виходить. Оця дівчина — Сабрина… Ліка крадькома спостерігає за нею. Можливо, вперше в житті хтось отак зацікавив її, пещену доню, красуню і розумницю. Ліка, звісно, знає про це життя майже все: багатство і бідність, кохання і ненависть, усе це давно відомо і нецікаво. І ось вам — Сабрина. Ліка збентежено приглядається до неї, намагаючись зрозуміти, що саме так зацікавило її в цій дівчині. Ні, не те, що вона заробляє собі на життя таким екзотичним заняттям.

Це стало відомо десь у кінці першого семестру. Хтось побував у нічному клубі і завважив там Сабрину. Новина розлетілася зі швидкістю світла, і деякий час студентство розважалося тим, що ходило в ту нічну забігайлівку подивитися на Сабрину, аби потім, наступного дня, роздягати її очима в коридорі, вголос ділячись враженнями. Сабрину, здавалось, усе те мало обходило. Ажіотаж ущух сам собою. А тепер Ліка впіймала себе на думці про те, що уявлення не має, як могла почуватися Сабрина в той час під перехресним вогнем загального презирства і сороміцької цікавості. Ліка подумки здригнулась, уявивши себе на її місці.

Наталка стурбовано вдивляється в обличчя навколо. Вона відчуває якусь напругу і недомовленість. Вони всі, власне, оце вперше побачили одне одного. І час для відвертості ще не настав. Просто зібралася за столом компанія незнайомців, яким доведеться пробути деякий час разом. І оце якраз нагода трохи познайомитись.

— Частуйтеся, прошу, — Сабрині непогано вдається роль господині дому. — Зараз принесу ще салату.

— Я тобі допоможу, — Наталка підводиться теж.

В кімнаті стає тихо. Мар’ян з апетитом знищує запечену картоплю. Ось проступило денце тарілки — цей сервіз приніс сьогодні Орест. А Наталка привезла велику фарфорову ляльку в пишному рожевому вбранні, дуже схожу на Сабрину. Ліка схвально посміхнулась — така лялька стане окрасою будь-якої кімнати.

Але найбільше зраділа Сабрина. Вона взяла іграшку обережно, аж навіть побожно, і щось таке дитяче промайнуло в її обличчі, відсторонений погляд холодних сірих очей нараз змінився, спалахнув — але тільки на мить, так, як іноді зблисне щось в густій траві, що — невідомо, і захочеш знайти, та не знайдеш. Зблиснуло й зникло.

— Щось ці телепні спізнюються, — Ліка роздратовано поглядає на годинник.

— Кого ви маєте на увазі? — Орест Іванович намагається не дивитись на Ліку. Йому чомусь мулько.

— Я замовила подарунок, його мали б доставити, але щось…

У передпокої лунає дзвінок.

— Оце, напевне, й вони, — підводиться Мар’ян. — Мені теж цікаво. Що там?