Розділ «7»

Вони рушають коридором, навантажені начинням. Ще нікому не встиг урватися терпець, як вони виникли в дверях із тими гримотливими скарбами.

— О, це чудово! — Віка хапає відра і несе до ванної. — Зараз митимемо тут усе, що тільки можна вимити.

— Треба подбати про вечерю, — Орест стурбовано супиться, йому не подобається це місце. — Тут на першому поверсі кухня, тож хай хтось приготує вечерю на всіх.

— Може, Аліна з Мар’яном? — Наталка задумливо поглядає у вікно. — Аліна смачно готує, а з Мар’яном їй не буде страшно.

— Не хитруй, Наталко, — Мар’ян роздратовано стріпує чубом.

— Я нічого поганого не мала на увазі.

— Нема чого сперечатися, — Аліна звелася з крісла. — Ходімо, подивимось, що тут за кухня.

Вони з Мар’яном зникають у коридорі. Ліка усміхнено дивиться їм услід.

— Здається, в нас намітилась непогана пара.

— Про це зарано казати, — Наталка знову прислухається до тиші. — Її так скалічено з самого дитинства, хтозна, чи зможе вона…

— Вона сильна. Зможе, — Ліка береться за пилосос. — Вона все може.

— Це ти так думаєш. Та, зрештою, маєш рацію, надія є завжди.

Загудів пилосос, сповіщаючи про те, що в будинку з’явились господарі. Ліка ретельно чистить підлогу, стелю, стіни, меблі — все, що тільки дістає. Стільки часу тут збирався цей пил! Двадцять три роки — це багато. Це більше, ніж вона живе на світі.

Наталка, втомлена дорогою, страхом і тишею, сідає у крісло. Вона втомилась прислухатися до світу навколо. І їй страшно. З тієї миті, як вони переступили поріг цього величезного будинку, вона відчула, що всі вони тепер у пастці. На неї наринули спогади дзеркал. Наталка ледве стримується, щоб не заплакати від страху. Дзеркала в цьому місці бачили надто багато, і останнє, що вони бачили, була смерть.

Наталка заплющує очі. Вона більше не може, не хоче дивитися, але жахливі картини переслідують її. А треба ж розмовляти, посміхатись, коли хочеться тільки одного — тікати, тікати звідси, бо тиша шепоче щось страшне: смерть, смерть… І розлягається багатоголосим криком, який чує тільки Наталка. Їй страшно і самотньо. В її валізі стоїть невеличка скринька з чорного дерева, і Наталці хочеться вхопитися за неї, як потопельникові за соломинку, та вона знає: ще не час.

— Наталко, ти в порядку? — Віка торсає її за плече. — Чого ти завмерла?

— Нічого. Все гаразд. Вибач, я зараз тобі допоможу.

— Та сиди! — Віка махає рукою. — Я звикла сама поратись. Знаєш, з моїх десяти років до шістнадцяти майже вся хатня робота була на мені. Мамуся переклала на мене все — мовляв, мені треба звикати, привчатися тощо.

— Що в цьому поганого?