Розділ «1»

Аудиторія була переповненою. Власне, її й розраховано на велику кількість слухачів, та ви ж знаєте, як це буває зазвичай: хтось прогулює, хтось захворів, у когось інші нагальні справи, отож нема коли плуганитися на лекції. Та не сьогодні.

Такого лементу давно вже не чули ці обшарпані стіни, подекуди прикрашені напівпристойними написами англійською і латиною. Сьогодні перший курс філфаку склав останній іспит. Сьогодні — загальні збори і розподіл на практику. Сто збуджених осіб жіночої статі — таку силу ігнорувати небезпечно. Утім, перепрошую, не сто, а дев’яносто чотири. І шестеро сміливців чоловічої статі — якраз до ста. Сміливців чи щасливчиків, це вже хто як собі забажає, так і висновує для себе, в міру своєї зіпсованості. Якщо ж судити об’єктивно, то ці шестеро — забиті безстатеві істоти, які за рік навчання звикли не реагувати на демонстрування нижньої білизни — «Дівчатка, ви тільки гляньте, що я купила! Правда, супер?!» — звикли не бентежитись, користуючись шпаргалкою, написаною на дівочих ніжках — отам, де кінчається спідничка, і далі вгору — до самих отих, що «супер!» Жоден викладач не насмілиться шукати шпаргалку там. Чому ж не поділитись надбанням з однокурсником, самою природою обділеним такими можливостями? Багато до чого звикла шістка приречених з філфаку.

В очах мерехтить від яскравого вбрання, різнокольорових зачісок і розфарбованих облич. Проте тут існує чітке розмежування на групи за інтересами, які частенько ворогують між собою, — така природа жіночого співтовариства, без інтриг життя здається прісним.

Селючок видно одразу. Вирвавшись із лабетів батьківської опіки і з-під нагляду сільських кумась, дівчатка позакидали очіпки за млин, розфарбувались якнайяскравіше, понатягали шмаття, що відгонить несмаком і дешевими парфумами, — і гайда! Ці не бажають їхати галасвіта, бо свобода трохи набила оскомину, хочеться назад, у патріархально-самогонне лоно рідної Задрипайлівки. Нічого, за кілька років багатьох із них буде не впізнати. І заросте бур’яном їхня стежина до батьківської хати.

Але хтось повернеться. Ось, наприклад, оця. Низенька, натоптувата коротконіжка з сором’язливо-масною посмішкою святенниці. У неї дивне прізвище — Махарин і повний рот золотих зубів, а на голові — класична «хімія». Цю двадцять перше століття не хвилює. Ретро.

Он тим фіфам з діамантами в оперованих носах теж ні до чого швендяти курними дорогами практичних занять. У кожної з них десь батечко рахує грубі гроші, а викладацький склад давненько без зарплатні. Та й зарплатня там у них — кіт наплакав, тільки й слави, що науковці. Фіфи збились окремою купкою і плюють через губу на брудний вичовганий паркет чотириста сьомої. У них — свій фольклор. Модерн.

А оті, мабуть, таки попрацюють. То — середній клас. Інтелігенція. Нудні «каре» і дешеві джинсики, дерматинові сумочки, в яких бовтається дешева помада пастельних тонів, простенький телефон і ключі від кімнати в гуртожитку, а в затертих поліетиленових пакетах — паки сумлінно писаних конспектів. Ці вчаться з ідейних міркувань. І каїнів вогонь в очах свідчить, що їм фольклорна практика — мама рідна. Але на біса купувати сумочку, в яку влазить тільки помада і щітка для волосся? Авангард.

Оці купки і клани видно одразу. Це на перший погляд тут однорідна маса. Ні, тут усе за наукою. Класова боротьба, щоправда, прихована і приглушена жіночим менталітетом, але шило з мішка все одно вилазить — і саме тепер такий випадок.

— …заплатить. Знаєш, минулого року у Пасадені ми…

— …писала. Мамка аж плакала, та ніц не вдієш…

— …щоб не перескладати. А той період в літературі ми ще в першому семестрі…

Ну, чого ще бракує? Ага, ось. Перехоплене яскравою заколкою біляве волосся, бліде обличчя, міцні стегна і плечі, обтягнуті квітчастою сукенкою з «секонду», — невігласи, це ж «Гуччі», хоч і трохи приношена! Велика псевдошкіряна сумка і туфлі в колір. І ніякої біжутерії. Якщо не діаманти — нічого не треба. Вдавіться ними. І сидить киця сама. На останній парті, втупилась в американський детектив — щоб не так було очевидно, що сама по собі. Аутсайдер. Такі є в кожному колективі. Їх не зачіпають, бо не уявляють, чого можна чекати у відповідь. Екзистенціалізм.

По закінченні першого курсу має бути фольклорна практика. Як, де, коли і з ким — стане відомо зараз, просто оцієї миті.

Декан Пастушенко виник у дверях, немов статуя Командора. Галас миттєво вщух. Пан професор велично виніс себе на середину аудиторії. Він високий, кремезний і високочолий, сиве волосся зачесане назад, відкриваючи міцно скроєне обличчя: сірі уважні очі, круте підборіддя і суворі уста під сивуватими вусами. Деканові вже під шістдесят, свого часу його добряче били за дисидентство, а його вдача відома всім товстокалитковим татусям. Декан, як то кажуть, «не бере». І не реагує на погрози. Бо смерть — це надто просто для нього. Він її вже бачив. «Ті» добряче вміли показувати смерть, а «ці» — просто плагіатори. Тому Пастушенко вміє бути невблаганним.

— Я прошу тиші, шановні пані та панове! — Пастушенко оглядає аудиторію. — У мене обмаль часу. Власне, я хотів би поінформувати вас тільки з питань фольклорної практики. Отже, на кафедрах пройшли засідання і визначились аспіранти та викладачі, які вестимуть практику. Перелік тих, хто проходитиме практику безпосередньо за місцем свого проживання, вже вивішено біля деканату. Там вказані керівники практики. Саме до них вам слід звернутися впродовж трьох наступних днів. Це стосується більшості. На жаль, через недостатнє фінансування ми можемо собі дозволити тільки одну групу пошукачів. Я оголошую їх список, всі інші можуть бути вільні.

Величезна аудиторія, враз спорожніла і незатишна, стала лункою і непотрібною. Біля кафедри заклякли поодинокі постаті. Професор Пастушенко зітхнув. Навмисне так зробити було не можна. Це просто випадок. Семеро — і кожен сам по собі. Рік провчилися разом, а чи знають вони одне одного хоч на ім’я? Аутсайдери. Саме вони вказали в анкетах, що їм все одно, де практикуватись у збиранні фольклору. Тепер, звісно, все зрозуміло. Цим сімом справді все одно.

Декан із сумнівом оглянув мальовничу групку. Ну, і що робитиме з цими істотами його аспірант, його надія і гордість Орест Страдомський?

Ось високий і дужий Мар’ян Киртич. Міцна постать, темно-русе хвилясте волосся до плечей, стягнуте на потилиці у хвостик, сережка у вусі. Байдужі блакитні очі, великі й холодні, як північне небо, сильні плечі. Здоровий хлоп, що він робить на філологічному? В армії відслужив, отож що йому тут треба? Невідомо. Всіх осіб чоловічої статі, що подали документи на філфак, зарахували відразу. І Мар’яна теж зарахували. Дівчата гинуть за ним, а він сприймає їхню прихильність як щось нудне і звичайне, а насправді завжди на своїй хвилі.

Ось Наталка Борецька. Невеличка, худа і смаглява, як циганка. Власне, вона і є циганкою. Її батьки працюють у місцевому театрі. Що вона тут робить? Декан відводить очі. Цигани для нього асоціюються з неприємними речами. Він придушує в собі ці думки і переводить погляд на наступну постать.