Розділ «21»

— Атож, — Аліна обережно торкається до руки водія. — Як же це…

— Отак.

Дорога біжить під колесами машини, від її руху чомусь паморочиться в голові — і яскраві кола витанцьовують перед очима. Кола? Ні, це веселка за вікном купе. Щойно дощ пройшов, поїзд несе їх додому, вони дивляться одне на одного, нетямлячись.

— Чай пити будете?

Провідника турбує мовчазна компанія. Тільки товстуха в сусідньому купе вередує, а ці сидять мовчки, аж дивитися страшно.

— Гей, товариство, чай пити будете? Ну, як знаєте.

Сидять усі гуртом в купе-люкс, мовчать. Психічні якісь, не інакше. Та то не його клопіт. Не бешкетують, не заважають нікому, а що мовчать, то у нас вільна країна…

— Це всі фокуси чи ще будуть? — Ритин голос бринить істерикою.

— Мабуть, уже всі, — Аліна потягується, як зі сну. — О, мобілка ожила, є зв’язок. А їсти хочеться…

— Підемо до вагона-ресторану, — Ліка знехотя відпускає Орестову руку. — Тільки влаштуємось. Господи, це треба ж такому статися! Ніхто не повірить, кому розказати. Навіть татко…

— І не треба, — Наталка міцніше притискається до Золтана. — Ліко, твій татко допоможе Золтанові з документами? Я б дідуся попросила, але нам треба швидко.

— Нема питань. Господи, я цю пригоду, доки житиму, пам’ятатиму.

— Не факт, — Мар’ян іронічно всміхається. — Після другого курсу в нас буде діалектологічна практика. Скажи, Наталко, де ми збиратимемо діалекти?

— Ага, фольклор ми вже зібрали, — Віка куйовдить своє волосся. — Дехто навіть трофей везе…

Провідник здригнувся і розхлюпав собі на кітель чай з лимоном — із того купе, де причаїлася мовчазна компанія, гримнув регіт. Бач, тихі-тихі, аж на тобі…

Сміх прокотився вагоном, поїзд в’їхав під склепіння веселки.

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!