Розділ «19»

Орест припинив читання. Йому доволі важко було продиратися крізь кириличну старослов’янську манеру, але він перекладав по ходу читання, тому заслужив повагу не меншу, ніж Аліна.

— Я не розумію, — Мар’ян хитає головою. — Отже, Золтан тут ні до чого? І тут господарюють зовсім інші кадри — старий циган Ані та метка жіночка Мілена? Я, принаймні, так зрозумів. Тоді як нам бути з легендою, що ми записали в Дубцях?

— То тільки легенда, — Орест з жалем закриває книжку.

— А це ти що читав?

— Це більше схоже на психологічний трилер, — Аліна іронічно посміхається. — Гадаю, тепер «Слово про Ігорів похід» не будуть нав’язувати для вивчення, бо ми знайшли щось цікавіше і досконаліше. Колеги, та це ж, можливо, перший бестселер!

— Справді, — Віка сміється. — Бо як читали те «Слово…», то здавалося, що нуднішого нічого нема. І писав те хтось старий, запилений і марудний.

— Ви не можете так казати! — Орест вже палає праведним гнівом. — То — одна з найвизначніших пам’яток…

— Еге, так і в підручнику написано. А почитаєш трохи — і голова як казан робиться, — Ліка випростується і потягується, мов кішка. — Оресте, ми не будемо заводити літературний диспут. Кожен залишиться при своєму. Як на мене, то якщо мені доведеться вибирати між тим осоружним «Словом…» і детективом Стаута, наприклад, то я оберу товстуна Ніро з його орхідеями. А ти — ні. Та загалом це нічого не міняє, світ як стояв, так і стоятиме. Панове присяжні, нам зараз треба вирішити: винен Золтан у всіх місцевих безчинствах чи ні. Поки що я схиляюсь до думки, що ні. Хлопець був абсолютним пофігістом, йому в історики податися б, а він — князем! Власне, він шукав нових вражень внутрішнього характеру. Схоже, плоть його мало цікавила.

— Це якщо наш трилер писав не він сам, — Рита кривить уста. — Він міг і сам сотворити цей шедевр.

— Ні, — Орест має втрутитись, наука передусім. — Князь Золтан не знав «русинського», себто старослов’янського письма. Гадаю, він і мадярського майже не знав — тоді освіта була необов’язковим складником особистості. Я гадаю, єдине, що він знав добре, це єгипетські ієрогліфи, бо мав до цього вчителя, бажання і цікавість дослідника. Маєте рацію, Золтан був нетиповим представником свого часу. Плоть його мало цікавила. Власне, як і кожного з нас — з різних причин.

— Тому ми тут, — Мар’ян зітхає. Плоть його цікавить — тепер. — Але що це нам дає?

— Поки що не знаю, — Наталка, що весь час мовчала, нарешті втрутилась у розмову. — Поки що все йде так, як треба. Гадаю, що ми знайшли папірус з описанням розмови фараона з жерцями не випадково. Я впевнена, що жриця Хенхенет — та сама, про яку читав Золтан.

— І що?

— Не знаю. Власне, ми тільки на початку шляху, — Наталка грається своїм амулетом. — Але ми маємо розібратися. А поки що варто було б залишити кілька пасток нашим нічним візитерам.

Вони юрбою висипали на подвір’я. Сонце світить яскраво і приязно, гори навівають ідилічні думки про вічність, та це, власне, й усі сентименти. Вічність у цих місцях набуває потворних форм. Отож товариство обходить корпус, шукаючи слідів перебування тут нічної нечисті.

— Ой, дивіться! — Рита показує на купу листя. — Яка гарна каблучка. Я перша побачила!

Каблучка гарна. Великий рубін, майстерно оправлений у важке золоте плетіння, аж іскриться на сонці. Надто яскраво для звичайного собі каменя. Надто гарно. Його грані приковують погляд, не дають схаменутися, голова стає важкою, і якась млість підступає все ближче…

Аліна через силу нахиляється, бере цеглину, що спочиває в траві хтозна-скільки часу, і з усієї сили гатить по блискучій іграшці. Хлюпнула кров, яка одразу ж зашипіла й узялася бульбашками під сонячним промінням. Аліна гидливо відкинула цеглину подалі й оглянула свій одяг — чи не потрапила хоч крапля на вбрання.

— Що це було? — Орест трясе чорнявою головою. — Хтось мені може пояснити?