Розділ «21»

— Подивимося. Власне, в кожного з нас є зброя — пляшка «Святого джерела», — Наталка супить брови і, рішуче ввімкнувши ліхтарик, ступає в темряву. — Ходімо.

Вони запалюють ліхтарики, і темрява трохи відступає.

— О, Боже! — Орест здивований безмежно. — Та це ж старе мадярське поховання!

Попід стінами вглиб підземелля видовбано полиці, на яких вишикувались труни — великі, менші та зовсім маленькі.

— Слід знайти всіх не-мертвих і вбити, — Наталка рушає вперед. — Власне, за цим ми і прийшли. Майте на увазі: колючки шипшини для них так само смертельні, як і срібло, як і свячена вода. Знайшовши, просто стьобніть по обличчю віником із шипшини. До речі, серед не-мертвих можуть бути діти, то їх — теж. Ваша доброта може комусь із нас дорого обійтись. Знайте одне: ми робимо для них єдине, що можемо. Ми звільняємо їхні душі, виганяючи Темряву.

— Нема чого довго розводитися, — Рита йде до найближчої домовини. — У нас мало часу. Слідкуйте за годинниками.

Вона відкидає віко труни.

— Ой!

— Чого ти? — Мар’ян заспокійливо кладе їй руку на плече. — Тут лише прах. Гадаю, ми всі надивимося такого під зав’язку.

— Одного не розумію: як оце старе поховання досі ніхто не надибав? — Орест старанно оглядає позеленілі таблички. — Це ж така знахідка! Такий матеріал для досліджень — ці поховання починаються з часів Арпада.

— Не-мертві вміють берегти свої таємниці, — Наталка спиняється біля однієї труни. — Я гадаю, ці сходи відкрились не так давно — років двадцять тому, одночасно з подіями в «Шовковій косиці». А до того тут була просто стара каплиця, сходи було замуровано. От ніхто й не знайшов склепу.

Вони йдуть углиб, відкриваючи віка домовин. Скрізь одне й те саме: тлін і прах. Клапті одягу, колись, мабуть, дуже ошатного, прикраси, волосся. Чоловіки й жінки. Дитячі тіла перетворились на порох, і всі раді цьому. Мертві діти — то найбільша несправедливість. Такого краще не бачити.

— А ми можемо щось взяти собі? — Віка тримає в руках коштовний браслет.

— Тільки з тих поховань, де тіло розклалось, — Наталка кладе в кишеньку ланцюжок із прикрасою. — Від не-мертвих нічого брати не можна.

— Я знайшла щось дивне, — Аліна освітлює вміст однієї труни. — Йдіть швидше сюди.

Вони поволі підходять до того місця, де стоїть Аліна. Вона якраз зняла віко з невеликої труни, оббитої колись синьою парчею. Тепер тканина зотліла, але дошки ще міцні.

— Довелось підважити віко. — Аліна показує сталевий стрижень. — Взяла цю штуку в комірчині. Ось, гляньте, тут все так і було. Я відкинула віко, а вона так і лежить.

Світло вихопило з темряви скелет. Це була жінка. Хвиля блискучого білявого волосся, коштовні прикраси і тканина одягу в золотавому гаптуванні. От тільки голову, вочевидь, було відтято і покладено обличчям до дна труни. А у грудях, там, де серце, стримить кілок, ретельно обпиляний врівень з одягом.

Аліна кінцем сталевого прута перекинула голову. На них видивлявся череп. Та щось у тому черепі було не так.

— Гляньте, які ікла! — Орест із жахом дивиться на товаришів. — Я не розумію… Що це?