Розділ «9»

Село Дубці сховалось у глибокій долині. Смереки й клени, якісь кущі, густа висока трава — і кілька десятків хаток, характерних для цієї місцевості. Дерев’яні, вкриті подекуди шифером, подекуди — бляхою, з різьбленими стовпцями, одвірками, з невеликими віконцями, ці хатки наче виринули з минулого, почорнілі від часу, деякі вже похилились, ось-ось упадуть.

— Це ж треба! — Ліка здивовано озирається. — От ніколи б не подумала, що така старовина десь збереглася!

— Нічого особливого, — Мар’ян байдужий. — У Мочарі майже так само. Але там принаймні електрика є і радіо.

— А тут хіба нема? — Аліна теж здивована.

— Ні. Бачиш, ніде не видно ні стовпів, ні дроту.

Вони спускаються в долину. Стоїть тиша, густа й зловісна.

Що ближче вони підходять до села, то тихіше стає навколо.

Здається, навіть вітер вважає за краще облітати долину десятою дорогою.

— Дивно, — Мар’ян задумливо гризе травинку.

— Що дивного, Мареку? — Аліна роззирається довкола. — Тиша яка!

— Оце й дивно. Когутів не чути, пси не гавкають, худоби наче й немає. Мабуть, не будемо ходити поодинці. Ліка з Наталкою, а я — з Аліною, парами. Хтозна, що тут таке. Наталко, ти як?

— Згодна.

— Тоді ви — праворуч, ми — ліворуч, йдемо до садиб. Швиденько залагоджуємо наші справи — і назад. І щоб за кілька днів від нас отут тільки дим та нитка. Надто моторошно, хай йому трясця!

— Так не буде, — Наталка прислухається. — Але в нас немає вибору. Ходімо, Ліко.

Вони йдуть на той кінець села, де темніють хрести цвинтаря.

Навіть здалеку видно якісь руїни.

— Було б нам туди піти, — Аліна дратується. — Я б воліла оглянути ті руїни.

— Нема чого перейматися. Сходимо потім, оглядай на здоров’я, — Мар’ян бере дівчину за руку. — Ходімо. Треба з чогось починати. Що там Наталка нам пророкувала?

— Вона така дивна. Знаєш, я іноді її боюсь. Мені здається, що вона знає щось таке, чого ми не знаємо, а мусимо. Але вона мовчить, скільки я не питала. Тільки світить очиськами та шепоче: ще не час. А коли тоді — час?