Розділ 9. Софія (1781–1786)

Минуло небагато часу, і Софія поступово повернулася зі свого любовного польоту.

— Я така щаслива, Йозефе, — тихо прошепотіла вона. — Сьогодні ти подарував мені незабутній вечір. Саме так я мріяла увінчати день нашого новосілля. Впевнена, тепер у нас починається той етап у житті, коли ми, пройшовши певні випробування в наших відносинах, вступаємо в період пізнання одне одного в повсякденних турботах. Свята закінчилися, але, я вірю, не в наших душах. І вимушені розлуки ще сильніше об’єднають нас, а сімейні радощі ділитимуть з нами наші друзі та близькі. Я хочу, щоб наш будинок завжди був повний гостей, щоб спілкування з ними збагачувало нас. Ми багато подорожуватимемо і об’їздимо весь світ. Я народжу тобі багато дітей, і вони будуть такими… такими… найкращими! Правда, дорогий? — Софія повернула голову до чоловіка. — Йозефе?! — вона завмерла від несподіванки.

Йозеф спав. Софія прикрила рот обома руками, щоб не скрикнути. Цього не може бути! Боже мій! І вона тихенько заплакала, втупившись у подушку. Чому ж він не відчув її стану? Адже вона так чекала його! Ні, ні, він просто дуже втомився і перехвилювався. Завтра йому буде ніяково, що він так швидко заснув. Він як завжди все перетворить на жарт і попросить у неї вибачення. І все буде добре! З цими думками Софія забулася.

Але вранці Йозеф прокинувся як ні в чому не бувало.

— Я чудово виспався, люба. Мені навіть нічого не снилося. А як тобі спалося на новому місці?

— Я теж спала, — відповіла графиня і відвела погляд.

— От і чудово, а зараз пробач, мені час на службу, — Йозеф поцілував дружину в щоку і вийшов з кімнати.

«Невже всі чоловіки такі… — Софія хотіла підібрати слово і не могла. — Такі… стають такими черствими після одруження? Якщо так, які ми з ними різні! Але ж у романах усе зовсім інакше. Або це вигадки письменників? Як не хочеться в це вірити».

Софії хотілося побути наодинці зі своїми думками. Вона наказала осідлати її улюбленого коня і стрімголов помчала з міста. Думки її знову і знову поверталися до сьогоднішньої ночі. Але поступово графиня заспокоїлася: чи то дивна подільська природа подіяла, чи то травневе тепло, але додому вона повернулася в доброму гуморі.. Маленький Ян гуляв з нянькою в саду. Софія відпустила няньку і, взявши за руку сина, попрямувала по алеї до фонтану. Яну виповнилося півтора роки, він уже добре тримався на ніжках і вимовляв багато слів. Усі навколо вважали, що він схожий на батька, а от очі — мамині. Софія поглянула на свою крихітку й усміхнулася (від ніжності у неї стиснулося серце). Ян побачив ворону і незграбно попрямував до неї. Але ворона, зайнята якимось шматком, не поспішала відлітати. Пройшовши половину шляху, малюк у нерішучості зупинився, потім спіткнувся, упав і заплакав.

— Оце так солдат! — почула Софія позаду голос чоловіка. — Що, злякався ворони?

Йозеф підхопив сина, і маленьке тільце Яна злетіло вгору в сильних руках батька. На обличчі дитини відразу з’явилася усмішка. Він схопив батька за вус, той голосно закричав «ай-ай!» і замотав головою, викликавши бурхливе захоплення Яна, який відразу залився сміхом. Йозеф підкинув сина вгору — Софія навіть трохи злякалася — міцні чоловічі руки спритно зловили малюка. Обом її чоловікам дуже подобалося товариство один одного. «Ось це, напевно, і є найголовніше в нашому житті зараз, — подумала графиня. — А мої нічні образи — це лише прагнення досягти повного ідеалу або радше ідилії». Материнські інстинкти на час придушили почуття Софії-жінки.

Тепер, коли у Софії з’явилося багато вільного часу, вона із натхненням почала облаштування будинку, намагаючись зробити своє сімейне життя затишним і гармонійним. Будь-яка спільнота, зокрема сім’я, повинна мати свій центр (це непорушний закон), і графиня Софія із задоволенням узяла на себе цю нелегку роль. А це ой яке непросте завдання! Спочатку потрібно вишколити прислугу, щоб та була непомітною і водночас завжди під рукою. Потім необхідно створити в будинку такий затишок, щоб гості, вголос захоплюючись оздобленням, про себе не думали, що у господарів, які мають хоч і дорогі, але ніяк не погоджені між собою предмети розкоші, нема смаку. І щоб залишалася хоч незначна, але підстава якщо не для заздрості, то для ледь вловимої переваги. Ну і, нарешті, самі господарі повинні бути на висоті: знати трішки раніше за інших найостанніші новини, анекдоти і навіть плітки Варшави, не кажучи вже про Кам’янець. З усіма цими завданнями графиня впоралась на «відмінно», тому потрапити до її салону було справою честі для всіх багатих городян. Життя Софії стало розміреним, і хоча на перший погляд здавалося, що вона нічим не зайнята, часу графині катастрофічно не вистачало. Посудіть самі. Зранку — обов’язкова прогулянка верхи. Часто до неї приєднувалися дружини офіцерів фортеці. Дружини військових… Це не професія, це — покликання. Їх багато що об’єднувало. І коли з’являлася можливість разом прогулятися верхи, жінки відчували особливе задоволення. Коли три грації — Маріанна, сміхотуха, білявка, дружина підполковника Якуба Дальке, на гнідому коні; Олена, дружина полковника Крістіана де Хамерона, на вороному коні; наша героїня на своєму світло-сірому скакуні — виїжджали за межі міста-фортеці, городяни із захопленням дивилися їм услід. Коні, немов відчуваючи свою відповідальність перед такими граціозними наїзницями, обережно рухалися по траві, умитій ранковою росою. Додому жінки поверталися свіжі і відпочилі. Прогулюючись іноді сама, Софія уважно розглядала околиці і віддавалася мріям, як би вона облаштувала той чи інший куточок. Але, як відомо, наші думки часто матеріалізуються, тому від мрій графиня перейшла до обережних розмов спочатку з чоловіком, а потім і зі свекром, що непогано б вкласти свої заощадження у придбання земель. Після ранкової прогулянки Софія займалася сином, і важко сказати, хто отримував більше задоволення від цього спілкування. На обід у новому будинку молодих де Вітте збиралася вся родина (тільки по середах і неділях обідали у генерала). А вечори були присвячені світським турботам і розвагам. Отже, життя Софії стало розміреним і придбало певну стабільність.

Якось, повернувшись із чергової прогулянки верхи, за обідом вона звернулася до Йозефа:

— Сьогодні ми прогулювалися Смотрицьким каньйоном. Боже, як там гарно! Біля Цибулівки природа створила з великого каменю сову! Так-так, справжнісіньку сову. А ще я пригледіла прекрасну місцевину біля Цибулівки. Якщо можна б було придбати цю землю, кращого місця для нашого родового маєтку не знайти. Там є все: і невеличкий лісок для прогулянок, і місце для будиночка.

— А навіщо нам там будиночок?

— Ну, це може бути мисливський будиночок, адже ви так любите полювання. Я навіть довідалася, кому належить ця земля.

— Кому ж, люба?

— Домініканському монастирю.

— У такому разі ця справа майже безнадійна, — долучився до розмови батько Ян де Вітте. — Щоб викупити або отримати в дарунок землі, що належать домініканцям, потрібно отримати дозвіл з Рима.

— Батьку, я думаю, тобі як автору проекту Домініканського костелу у Львові Ватикану важко буде відмовити в цьому маленькому проханні, — підмітив Йозеф.